БІБЛІОТЕКА ОЗ "Шацький ліцей"

.

...Був літній день. Прозорилася тиша,
Під шерех кіс у небо птах злітав.
І жайвора пісенна дивовижа
Снувалась, наче нитка золота.
Луги і ліс. Зелений вир і небо.
І передзвін ковальських молотків.
І хмарка над селом, неначе лебідь,
І чистий обрій спекою ряхтів...
А на стрімкій горі - князівський замок
З очницями причаєних бійниць.
Довкола розливала срібні гами
Гучна церковна музика дзвіниць.
Громада прихожан благочестивих
Йшла у собор, не кваплячи свій крок.
У замок вартові людей впустили
І браму знов закрили на замок.
Непевний час. Кочівники далекі
На сході запалили ватри війн.
Князівську грамоту про небезпеку
Прочитав поважний війт.
На ганок вийшов Світязь сивоусий,
Низенько й гречно люду поклонивсь:
- Добридень вам, мої братове-руси!
Хай буде мир і живодайність нив!..
Та не забудьмо і про ратну справу,
Про воїнів обовʼязок святий, -
Щоб волю нашу і дідівську славу
Для поколінь прийдешніх зберегти.
Нехай мечі ніколи не ржавіють,
Хай коні не позбудуться підків.
І на обійстях вічно півні піють
У мирному краю поліщуків...
- Навіки князю Світязеві слава! -
Над площею, мов буря, пронеслось.
І покотилася відлуння лава -
Аж на узліссі налякався лось.
В колонах ладних князева дружина
Завмерла із сонцями на щитах,
І буйна кров бурунилась у жилах,
І мужність карбувалась на вустах.
Та раптом: що це?.. Шляхом воїн скаче,
Тривожно щось волає на бігу.
- Монголи!.. - ледве видихнув гаряче
І непритомний впав у пилюгу.
На сполох загули церковні дзвони,
У замок повалив бентежний люд.
Чоловіки шикуються в загони -
І загоряється в зіницях лють.
Запанувала тиша серед воїнів.
Навколо замку - пуща й далечінь.
Залога наготовилась до бою,
Виблискуючи вістрями мечів.
І лиш вогонь тріщав побіля брами,
Де закипала в казанах смола.
Чигала небезпека за борами
Та мерехтіла полуденна мла.
На вежі силуетом грізним Світязь
Вирізблювавсь на голубому тлі.
Чекання меч здійнявсь над білим світом,
Мов корогва на баштовім шпилі.
Аж ось на синюватому узліссі
Постали скопом вершників рої...
Заскиглив пугач на селянській стрісі,
Криваві провіщаючи бої.
Все ближче й ближче. Видно вже обличчя
І гостроверхих шапок частокіл.
Вже чується гортанна перекличка
Монгольських командирів доокіл.
А небо стало супитись суворо,
Під ордами вгиналася земля...
І сонце віщувало чорне горе,
Окутуючи в сутінки поля...
Весь світ поволі загортався в темінь,
Лиш чути дикі крики чужаків.
А князь стояв на вежі, наче кремінь, -
Жива надія всіх поліщуків.
Сповзати почала полуда з сонця.
Орда під мур облогою лягла.
І враз війнуло в очі оборонцям
Палахкотіння рідного села...
Зловісним свистом у князівську вежу
Стріла найперша яро упʼялась,
Примчавши Бату-ханову депешу -
Залога вся без бою щоб здалась.
Всміхнувся князь. І враз насупив брови:
- Не ді́ждетеся, нехристи! - сказав
Й рішучим знаком ратної умови
У відповідь послав камінний залп.

Та ось орда відхлинула з-під мурів,
Сповзла безсило, як морський прибій.
Запала тиша, наче після бурі, -
Хоробрі вої витримали бій!
Мов хижаки, зализуючи рани,
Живим кільцем лягла облога орд.
Бо знав Батий, що пізно, а чи рано
Він змором візьме непокірний форт.
Своїх гінців послав каган відразу
З погрозою й жаданням каяття:
"Як видасте мені свойого князя,
Вам буде всім даровано життя."
Розгнівані зухвальством Бату-хана,
Словʼяни поклялися як один:
В кривавій січі впасти бездиханно,
Тільки б не бути бранцями орди!
Минали тижні в скрушному мовчанні.
У замку вже - ні хліба, ні води...
Князь твердо знав: монголи невблаганні,
Й чеканням не позбутися біди.
Зібрав громаду на останнє віче
(Рішив, що іншій раді не бувать):
- Словʼяни-браття, доля мене кличе,
щоб вас від злої смерті врятувать!..
Я вмру один. Але моя кончина
Поглине ворогів без вороття...
А вам засяє знову світла днина
Під рідним небом мирного життя.
І мовивши слова ці, сивий Світязь
Із вежі вниз, мов камінь, полетів...
Застугоніло щось над білим світом,
Під мурами вогонь заклекотів.
Розверзлася земля побіля муру
І вихлюпнула воду навкруги, -
Поглинула орду в безодню хмуру,
Розливши щедру повінь на луги.
І знов настала тиша благовійна,
Лиш чути переливний плескіт хвиль.
Кольчугою блищала гладь спокійна,
І засіяв над світом день новий.
Отямившись від дива, вся громада
Зітхнула легко тисяччю грудей.
Вона була і рада, і не рада,
Що смертю князь урятував людей.
...В краю озер, де зорі чисто світять,
Живе й понині тих словʼян сімʼя.
Хлюпоче, мов маленьке море, Світязь,
Прославивши навіки це імʼя!

Михайло ПРОНЬКО, волинський поет

Фото озера: Віктор Петрук