.

/Files/images/bukvi/книжчині прикраси.png

/Files/images/kolaj/дзеркало1.jpg

Щоб з’явитися перед публікою, книзі потрібно не менше, ніж великосвітській дамі, яка збирається на бал.

Приготування розпочинаються із передмови, яка є ні чим іншим, як обґрунтуванням причин і суті такої події, як написання та випуск книги.
Одяг книги – це її палітурка: вже здалеку попереджає тих, хто прицінюється, у скільки їм обійдеться володіння нею.
А ілюстрації – ювелірні прикраси: від недоступних кишені шедеврів до копійчаних ринкових підробок.
Неприємна косметична процедура – видалення прищиків та бородавок, тобто, друкарських помилок (опечаток), які загрожують спотворити непорочну гладінь книги.
В урочистий момент потрібна була впливова особа, аби обіпертись на її руку. Імениту особу сватала книзі присвята.
Але на бал потрібен також квиток. Ним був дозвіл цензора.
Порівняння має включати й покажчик, адже він така ж важлива приналежність будь-якої серйозної книги, як грація чи пояс, який щільно охоплює стан красуні і надає фігурі необхідної довершеності.
Флорентієць Мальябеккі, найзапекліший із найзатятіших бібліоманів, цікавився передусім прикрасами книги. Оцінював палітурку, прочитував назву, присвяту і передмову, перегортав покажчик і переглядав назви глав. Його біографи стверджують, що цього йому було достатньо, аби дізнатися про зміст книги і навіть упізнати джерела, якими користувався автор.

.

/Files/images/bukvi/передмова.png

Французький поет та критик Готьє в передмові до своєї книги «Молода Франція» епатує публіку тим, що в будь-якій книзі, окрім передмови та змісту, він нічого не читає. Передмова – це посіяне зерно, а покажчик і зміст – урожай та плід. Те, що посередині, нікому не потрібне, крім самого автора.
Передмова, як і постскриптум чи останні слова жіночого листа, містить найважливіше. Книга схожа на жінку в усьому. З деякими заради володіння ними говорити доводиться дуже багато, з іншими – менше, а з третіми достатньо жесту. І передмова за потребою може бути довга, або коротка, або взагалі відсутня.
Найдовша в світі передмова написана до антилютеранського трактату Й.В. Зайзлінгера «Вперті факти» (1726). Книга містить 618 сторінок. Із цього солідного об’єму передмова займає 470 сторінок!

ПЕРЕДМОВИ-ПРОКЛЯТТЯ

Короткі, але виразні передмови рукописних кодексів. Тоді ще не було авторського права і автору загрожувала небезпека, що його книгу привласнять, а то й підроблять. Необхідно було протестувати вже зарання. І оскільки протест сам по собі ніяких результатів не обіцяв, то автор за добрим середньовічним звичаєм проклинав самозванців і фальсифікаторів. У пом’якшеній формі зустрічаються прокляття, що посилаються друкованим книгам. В 1703 році знаменитий німецький юрист Христіан Вайдлінг заполонив книжковий ринок об’ємним твором, що називався «Скарбниця красномовства». Щоб захистити своє авторське право, він написав передмову-двовірш:
Тому, хто благородний – вінець й хвала навік;
Хто мій трактат привласнить - той підлий чоловік.

Віршик слабенький і ніяк не подіяв. Злі люди передруковували книгу без усякого на те права і безсоромно відтворювали у своїх піратських виданнях навіть сам віршичок.

ПЕРЕДМОВИ-ПРОТЕСТИ

Під час розгулу австрійської цензури, святенність якої не знала меж, усім авторам потрібно було проводити ретельні чистки тексту від легкодумності. Драматурги були цілковито розгублені, не знаючи вже, що дозволено, а що ні.. В результаті склався особливий жанр вибачальної авторської передмови – protesta, яка була в ходу аж до середини ХІХ століття.
«Рrotesta. Автор публічно заявляє, що такі слова, як рок, божество, ідол, моління і тому подібні, використовуються лише як поетичні вирази в устах язичників та іновірців. Автор усвідомлює, що ці поняття достойні всезагального осуду, і сам першим до них долучається».

ПЕРЕДМОВИ-САМОВИХВАЛЯННЯ

Бувало й таке, що автор, проявивши себе в книзі, ніби хотів помилуватися на себе в дзеркалі і обирав таким дзеркалом передмову, в якій і виливав найвищу степінь задоволення собою та своїм вдалим дітищем.
Серед юристів Франції XVI ст. особливо виділявся своєю оригінальністю Шарль Дюмулен. Він добре знав собі ціну і всім своїм книгам давав стандартний вступ: «Я, хто нікому і ні в чому не поступається та кому ні в кого і нічому вчитися».
В кінці ХІХ ст. такий собі Еберхорст зайнявся дослідженням природи комічного і в 1896-1899 роках видав книгу, яка так і називалась «Комічне». В передмові автор продемонстрував на диво тонке розуміння значення своєї роботи: «Моя праця, по-перше, слугуватиме внеском у перемогу нового світогляду; по-друге, поняття «нової ідеальної людини», створене мною, стане девізом університетів і стягом людства в його подальшому розвитку; і по-третє, моя теорія остаточно вирішить проблему комічного. В наступні часи моя праця стане в один ряд із масами таких піонерів науки, як Галілей, Копернік, Декарт, Гарвей, Лінней і Лавуазьє».

.

/Files/images/bukvi/ілюстрації.png

Не будемо торкатися мистецтва книжкового ілюстрування. Цей матеріал можна знайти на сайтах Інтернету. Поговоримо про фронтиспіс (малюнок, що вміщений на початку книги, поруч із титульною сторінкою). Мода барокко потребувала, щоб на фронтиспісі було зображено або самого автора, або ту знамениту особу, якій присвячувалась книжка. Ні в тому, ні в іншому випадку автор не скупився на хвалебні емблеми, звеличувальні написи, фігури геніїв, що покладали лаврові вінки, та інші міфологічні символи поклоніння.

/Files/images/karikaturi/Фронтиспіс2.jpg Французький дворянин Каппель Анж видав у 1604 році книгу, на фронтиспісі якої, обігруючи своє ім’я, презентував себе подивованій публіці в подобі ангела.
Але всіх перевершив віттенбергський професор Ханс Зегер, який в 1582 році за вишукане версифікаторство був удостоєний імператорського лаврового вінка. Але звичайним лавровим вінком він не задовольнився, а замовив гравюру, на якій був зображений Христос-немовля в колисочці, а внизу на колінах стояв сам пан професор. Із вуст вченого зміїлась стрічка з написом: «Господи Ісусе, ти любиш мене?» А Той відповідав німецькою: «О, так, Зегер, найвідоміший із найвідоміших вчених, увінчаний лаврами кайзерський поет, найдостойніший із усіх ректорів віттенбергського університету, я люблю тебе».
Випадок цілком звичний. Звання «Увінчаний лаврами поет» зводило цих людей із розуму. Інша карликова величина, Г. Лоріс Глареан, також отримав лавровий вінок від імператора Максиміліана І, що дало йому привід зустрічати своїх гостей так, як належить королю поетів: на голові у нього був вінок, на шиї золотий ланцюг, в прикрашеному квітами залі він сидів на різьбленому троні, не вимовляючи жодного слова, - нехай милуються та захоплюються.

.

/Files/images/bukvi/присвяти.png

Присвяти відкривають перед нами жалюгідну сторінку історії літератури.
Це літопис письменницької підлесливості. Якщо бідуючий письменник сподвигне якогось добродія на видання своєї книги і пишною присвятою зніме із себе витрати на друк, то це простимо. Було таке і в Угорщині. Боляче читати улесливу присвяту такого, наприклад, генія, як Чоконаї, вимушеного прославляти канувшого у небуття товстосума, який спромігся відсипати трохи грошей. В Англії, країні діловій та практичній, існував добре організований ринок присвят. В XVII ст. ціна присвяти коливалась від 20 до 40 фунтів стерлінгів, в залежності від імені продаючого себе письменника і від статків покупця. Пізніше, коли авторів та книг стало більше, ціни впали до 5 фунтів.
У Франції тон задавали забаганки меценатів. Золото текло рікою. Так, кардинал Ришельє лише за одну оду заплатив Барле 5000 франків. За один-єдиний сонет Мере отримав від Анни Австрійської 1000 дукатів. Стільки ж було вручено великому Корнелю за присвяту його трагедії «Цинна, або Милосердя Августа» (1640) державному раднику Монторону. За цю присвяту раднику довелося зачерпнути із самого дна свого гаманця. Далекозоро вчинив Лафонтен, присвятивши свого «Адоніса» (1658) казково багатому міністру фінансів Фуке. Результати перевершили всі сподівання: французький Крез розпорядився проплатити всі побутові витрати поета до кінця його життя і понад це призначив йому пожиттєву ренту 1000 франків на рік.
Зміст книги був ні до чого. Такий собі аптекар на ім’я Мартен написав книгу про правильне вживання молока і удостоїв присвятою герцога Конде, наймогутнішого магната Франції XVII ст.. Сміливо вчинив і аббат Кийє, який свою книгу «Callipaedia» (Народження на світ красивих дітей (грец.) присвятив та послав кардиналу Мазаріні. Звучна назва відкривала безкінечно довгу латинську поему, яка навчала читачів способів та рецептів виведення красивих дітей. Розгорнулась справжня торгівля присвятами. Деякі творці писали їх по три-чотири штуки різним людям, показували окремо кожному адресату, торгувались, а потім безсоромно друкували присвяту тому, хто заплатив найбільше.
Стендаль свого часу викрив трюки якогось Рангуза. Зліпивши книжечку за тогочасною модою в епістолярному жанрі, він кожний із листів, що входив до збірки, присвятив якійсь знаній особі, причому хвалебні гімни займали підчас цілу сторінку. Оскільки кожний із замовників вважав себе першим, то його екземпляр книги розпочинався з листа, присвяченого саме йому. Двадцять разів довелось палітурнику змінювати сторінки. Здібний автор заробив на цьому непогані гроші.

/Files/images/karikaturi/Фронтисп..JPG За засоби існування письменникам часом доводилось низько кланятися. В пояс, до землі. Доводилось принижуватися. Письменник буквально видирався по соціальній драбині та лизав п’яти тому, кому вдалось піднятись на щабель вище. На самому верху сидів король, і найзнатніші особи виборювали однин в одного право на максимальне наближення до нього шляхом надання лакейський послуг: кому порізати м’ясо на тарілці короля, а кому налити вина; кому подати тазик для вмивання, а кому рушник; кому стелити постіль, а кому тримати нічну сорочку… Цього ж вони вимагали і для себе від нижчестоячих на соціальній драбині.
Письменник-лакей, уява якого збуджено запрацювала від щедрих подачок маркіза Естраде, так улещував свого повелителя:
«Інший автор, напевне, не пропустив би нагоди покласти пальці на кіфару, щоб співати Вам славу: благородна зовнішність, бездоганна краса Ваша, якою наділені Ви від Господа, гострий духовний помисл Ваш, невинне та чисте серце Ваше і тисячі інших надзвичайних якостей, яким ми дивуємось, достатньо, аби славити Вас із повним правом. Але, на мою думку, куди більш пристойною є сповнена поваги німота…».
Після таких нудотностей приємно прочитати, як відповів Петрарка імператору Карлу IV на його натяки, що він із задоволенням прочитає твір, йому присвячений. На що Петрарка відписав:
«Коли імператор здійснить вчинок, який неспростовно свідчитиме про те, що він людина велика, і якщо тоді у мене буде вільний час, я із задоволенням виконаю ваше побажання».
У Німеччині ціни на присвяти були скромніші. Напевно, це пояснюється німецькою бережливістю. За весільні гімни рідко платили більше одного золотого. Різдвяних привітань ледве вистачало поету на хліб насущний. А німецькому поету-князю Лотіхію, який присвятив свої вірші гессенському маркграфу Моріцу, останній заплатив тим, що написав у відповідь власний вірш, де й висловив свою подяку із істинно княжим достоїнством.

/Files/images/karikaturi/Фрон 3.jpg Письменники, які залишились «з носом», знайшли для своїх присвят інший ринок. Вони почали писати послання в загробний світ, сподіваючись на ріст свого престижу від присвят Ісусу, Марії чи Трійці, вище яких покровителів вже дійсно не знайдеш.
В 1654 році на паризькому книжковому ринку з’явився нікому не відомий творець на ймення Віцентій Панорм. Присвятою своєї книги він ушанував Жана Батиста Морена, «достославноного мужа, доктора медицини і професора математики». Доктор Морен прийняв присвяту як належне, як обов’язкову данину своїй славі, і вихвалявся нею до тих пір, поки не виявилось, що виступаючий під псевдонімом автор і є не хто інший, як сам доктор Морен.

.

.

За мотивами книги Іштвана Рат-Вега "Комедія книги".

ПРИ КОПІЮВАННІ ЦІЄЇ СТОРІНКИ АКТИВНЕ ПОСИЛАННЯ НА НАШ САЙТ ОБОВ’ЯКОВЕ.

Кiлькiсть переглядiв: 1316

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.