ЛЕГЕНДА ПРО ЗАТОНУЛЕ МІСТО

/Files/images/rzne/Місто.jpeg

Там, де тепер озеро, гомоніло колись пишне місто, владарював у якому Туган. Далекі і непевні були ті часи, частими були побоїща і набіги. І ось — прокотилася нова тривога. На землі сусіда — князя Мендога—рушило чуже військо. Просить Мендог допомоги у славного Тугана, і князь, вірний бойовій присязі, зібравши хоробрих воїнів, вирушає в далеку дорогу. Та вже за ворітьми князя спиняє думка, що залишає рідне місто без охорони. Сумний повертається він додому й оповідає про свою тривогу дочці. Дівчина заспокоює батька: вона бачила дивний сон, у якому з’явився їй ангел і пообіцяв надійну оборону місту. Послухався батько дочки.

...Опустилася темна ніч на спорожніле місто, і під її покровом ворог підступив до міських мурів. Гримить таран, завалюються брами. Охоплені жахом, жителі кидаються до князівського замку. У відчаї звертає благальний погляд до Неба княжна: - Як оминути люту кару? Нас убережи від неї! Громовицею вразь із превисокої хмари, чи сховай під землею!

По сих словесах кинула княжна на землю свій перстень. Місто провалилося під землю і стала кругом вода, а посередині утворився острів.

Купавами зійшла на ньому невинна врода. Чужі ратники, розпалившись у січі, заходились прикрашати отим квітом ратні обладунки. Та всяк, хто сягав у воду за чудесними квітами, умирав, убитий жахливим недугом.

Ворог не зміг поглумитися над дівочою красою – вона щоразу являє себе світові у вигляді білих лілей.

.

Записав В. Лазарук


/Files/images/rzne/Битва.jpg

…Давним-давно, на зорі людства, на місці, де зараз озеро Світязь, було чисте поле. А в непрохідних лісових нетрях навкруги жили племена праслов’ян. В одному з їхніх племен був молодий, дужий красень – лицар Освід. Одного разу під час полювання зустрів він дівчину – чисту, мов роса, краси неземної, що жила за Буг-рікою. І покохали вони враз один одного палко та нерозлучно на все життя. Але дівчина та, як з’ясувалось потім, була з ворожого племені. Прознали про це воріженьки і вислали злого вбивцю Люципера вбити лицаря, а дівчину Пулю замкнули в льоху. День жде Освід дівчину серед поля, ніч жде, а на другий день чорним круком налетів на нього Люципер, і почали битись. День і ніч б’ються, другий, курява страшна здійнялася, сонце померкло, день мов ніч.

Там, де бились, кругами ходивши, земля запала долинами, і тоді Люципер вдався до підлої підступної хитрості: «Он, поглянь, Пуля твоя біжить», - крикнув. Оглянувся витязь, а ворог враз відтяв йому голову з плечей. Вийшов переможець на узвишшя, підняв криваву правицю до небес і тричі прогарчав свій войовничий клич, який луною покотився аж до Олімпу. Нахмурив брови-хмари Зевс, заскреготав зубами-блискавками і покотив до поганця, наздогнав у чистім полі, прогримів прокляття, спопелив, і попіл розвіяв навкруги. З тих пір на тім проклятім місці нічого не росте, звір обходить і птиця облітає.

А в льох до Пулі чорний ворон приніс біду, прокаркав тричі і щез. Затужила Пуля, заголосила, ластівкою забилась в темній неволі, в шпарку вислизнула і полетіла в поле. Знайшла вона коханого, залилась гіркими сльозами. Похоронила серед поля. Почуття було таким щирим, що гарячі сльози потекли рікою і заповнили все пониззя, що утворилось під час битви, зостався лише острівець посередині, де спочиває й понині її коханий. Згодом люди ті чисті дівочі сльози на честь коханого нарекли Світязем. А душа дівчини знайшла вічний спокій поряд з островом, на найглибшому місці. Боги ж, побачивши таку нечувану відданість дівчини коханому, перетворили її на білосніжну лебідку, і тепер вона кожен рік прилітає та трепетно спілкується зі своїм коханим - Світязем.

.

Записав В. Фадєєв


ЛЕГЕНДА ПРО СВІТЯЗЬКИЙ ОСТРІВ

В дуже древні часи тут на Поліссі було море, а в ньому плавали великі морські кити. Але з часом море стало міліти і врешті-решт висохло. Залишилось тільки його найглибше місце – те, де зараз озеро Світязь. Усі великі кити, мабуть, завчасно вийшли до інших морів, а найменший з них чомусь залишився. З часом і він виріс, але й вода спала так, що не було вже йому де плавати. Врешті він застряг на одній із підводних гір, та так і залишився тут назавжди, перетворившись на острів.

/Files/images/svtyaz/Острів з висоти.jpg

.


Пасли колись пастухи худобу в лузі. Коли бачать, іде дід старий (а це був Бог), і почав на нього собака гавкати. Більші пастушки – відігнали, а менші ще більше цькують. Він на тії менші і каже:
- Ходіть-но за мною.
Підвів їх до каменя великого і каже:
- Піднімайте того каменя.
Вони почали підіймати, кажуть:
- Не можна.
А він каже:
- Я підніму.
Взяв києм заважив, і почала вода йти з-під каменя. І стало озеро Свитязь. Тії малі потопилися. А на більших хлопця та дівчину каже:
- І ви йдіть за мною, тільки не оглядайтеся.
І повів їх через воду. От вони йдуть і йдуть за ним, йдуть довго, а воді кінця краю не видно. Стало їм цікаво, куди-то вони зайшли по тій воді. Не витерпіли – оглянулись. І як тільки те зробили, десь з-під води де не візьметься острів. А вони стали явором та липою. Того явора і тепер як надріжуть, то кров з нього йде, і з липи так само.

.

Тутковський П.А. «Волынское озеро Свитязь и народные предсказания», 1901р.

.


Невідомо коли це було і хто це був. Поранений і знесилений у битві князь-витязь пробирався майже непрохідними хащами. Він втратив багато крові, не знав дороги, до того ж залишився на самоті без своїх воїнів, вірних друзів і соратників.

Головне, що його гнітило – це невідомість та безпорадність ситуації в яку він потрапив. Розпач та злість переповнювали свідомість. Зненацька йому згадалось, як його ще маленького навчав дідусь та батько: ніколи, ні за яких обставин не втрачати самоконтролю, не панікувати, і рішення прийде само собою. Так і сталось.

Трохи перепочивши, помолившись богу, він зібрав рештки сил і став пробиратися далі. Коли знову вже майже втратив останню надію, то відчув усіма клітинами свого пораненого тіла, усім своїм єством, що там, за хащами чагарнику, його спасіння.

За мить він справді вийшов на берег величезного, чистого озера. Картина, що на той момент йому відкрилась, на хвилину навіть затьмарила йому розум. Подумав, що якщо може існувати на землі Рай, то це саме він і є перед ним. Омивши свої рани, напившись цілющої води, він відчув у своєму тілі життєдайні сили: очі знову стали набувати гостроти зору, рани гоїтись, а весь світ став, як рідна домівка.

Від емоцій, що переповнювали його, він вимовив: «Свєт язь!» (бачу світло).

Кiлькiсть переглядiв: 908

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.