.

Благословенна будь наша колиско, над якою упродовж віків, співаючи ніжних пісень, схилялася юна полісянка, в якій плекалася наша співуча говірка! Благословенні будьте, гойдливі вервечки, яких безсилі були обірвати двосічні мечі й криваві ятагани! Благословенна будь, наша вербова ненько, в якій тепер спить крихітний правнук бідолашного рибалки!

Віктор ЛАЗАРУК, волинський письменник. Із книги "Світязь"

.

Благословенна Світязя вода
Не тільки тіло - душу омиває.
Біля чола натрудженого краю
Хлюпоче її сила молода.
Купайся в ній на радісний щодень,
Та не печаль замріяного плеса.
Бери під вечір Лукашеві весла -
То неодмінно Мавка надійде!

Петро МАХ, волинський письменник

.

/Files/images/svtyaz/костенко.jpg

.

ДОРОГА НА СВІТЯЗЬ

Ми їхали на Світязь.Ми були
Всі зачаровані дивами,
Яких не висловиш словами,
Що й барви всі перейняли.
Від милих усмішок й очей
Нам ткалось теплотою небо,
Й світився кожен сам до себе
Вогнем, що гріє і пече.
Нам відкривались ті дива
У вроді кожної топольки.
Колодяжне. Олеськи, Ольки.
Легенди, Думи. І слова...

Олексій ДОВГИЙ

.

НА СВІТЯЗІ НІЧ

Ти до мене горнись, ти спочинь хоч хвилину,
Бо ж така таєнича на Світязі ніч...
Скоро зорі покличе до нас Україна -
І олуниться далеч на хвилі сумні.

Подивується світ од кохання такого,
Візьмуть люди для себе вітрила надій.
Витче місяць сріблом нашу спільну дорогу,
Аби ми навтішались, немов молоді,,,

Попливемо з тобою у диво-світання,
У дулібську легенду, де з милою князь
Тут уславили острів гарячим коханням,
Огукнувши навіки це плесо - Світ-Язь!

Ти до мене горнись, ти спочинь хоч хвилину,
Ми досягнемо берега, де таїна...
Понесемо землею любов українну,
Що молитвою щирою святиться нам!

Петро МАХ, волинський письменник

.

/Files/images/rzne/ніч.jpeg

.

НА СВІТЯЗІ

Над озером спинилась наша ніч,
Втомилася й... заночувала.
І звабила не дивний сон мені,
А з хвиль блукливих винесла корали...

І слухав Світязь, чи світання час
Неждано закигиче серед плину?
Та ніч висока сипала для нас,
У нашу ніч зірок перлини.

Петро МАХ, волинський письменник

.

БІЛЯ СВІТЯЗЯ ЛЬОН ЗАЦВІТАВ

Біля Світязя льон зацвітав,
А довкола шукали лелеки
Пісню мого дитинства далеку,
Що в гірких загубилась літах.
З криком чайка сягала човна
І кигикала, мов на розлуку.
Я найбільшу терпів тоді муку,
Бо ввижалась матуся сумна...
Біля Світязя льон зацвітав
На співучу чиюсь вишиванку...
І пливли до рожевого ранку,
Розірвавши тумання, літа.

Петро МАХ, волинський письменник

.

ЛІЛЕЯ

Лілея, біла лілея,
Ти з плеса світила мені.
Я думи, думи твоєї
Торкнувся в озерному сні...

І зорі, зорі раділи,
Як Світязь любов їм співав.
Наш човен, човен манила
І кликала казка жива.

Ген ранок, ранок землею
Стежин попровадив рої...
Лілея, біла лілея
Озвалась у серці моїм!

Петро МАХ, волинський письменник

.

СВІТЯЗЬ

(Білоруському тезці)

Світло світиться Світязь. До дна
віддзеркалюється озерна
ця світлінь, як на скрипці струна;
як напровесні сіяні зерна
у ріллю; як дитинячий сміх -
без причини; як ласки жіночі
наодинці з жагою; як сніг
у мосянжових променях ночі;
як одверті та щирі слова;
як мовчанка напутня; сокіл,
що зрина в небеса; як трава,
потолочена вітром; як спокій
на вітрильнику після негод;
як сумління, не сплямлене лжою;
як безсмертний та вічний народ -
з нелегкою своєю судьбою, -
світло світиться Світязь. Стою,
наче вкопаний... тут на світанку
із легенди Міцкевич свою
викликав світязянку...

Володимир ЛУЧУК, волинський письменник

.

Пізно ввечері виструнчилися понад берегом срібні тополі. Світязь спить у сповитку білих туманів, у тихій колисці землі-матері, розкинувши руки між Прип’яттю і Бугом, між Чорномор’ям і Балтикою — на луки зелені, мов рядна поліські...

Віктор ЛАЗАРУК, волинський письменник. Із книги "Світязь"

.

/Files/images/svtyaz/туман.jpg


.

УКРАЇНСЬКИЙ БАЙКАЛ

Звідки упав ти,
Мій Світязю-витязю,
В груди поліського краю?
Може, ти вилився
З серця Дніпрового,
Може, із серця Дунаю?

Може – ти пригорща
Неба глибокого?
Може – ти сік з незабудок?
Світязю, чуєш?
Давай поговоримо
Без ятерів і без вудок.

Знав я тебе
Ще з колиски високої,
Знав з материнської пісні.
Бачив чоло твоє,
Бурями зморщене,
Сонцем читав твої мислі.

Ось я до тебе
Прийшов на побачення,
Може, з тобою подружим?
Весело буде –
Затягнем веселої,
Сумно –
То разом потужим.

…Чайка черкнула –
І тріснула тиша,
Хвилі до хвиль загукали.
Ну, прокидайся,
Спинайся гривастими,
Мій український Байкале!

Може, нашепчеш
Мені очеретами,
Може, вустами лілеї:
Звідки упав ти
І став мені арфою –
Арфою пісні моєї?

Олександр БОГАЧУК, волинський письменник

.

ЗУСТРІЧ ЗІ СВІТЯЗЕМ

Сосновий бір, неначе витязь,
Спиня верхів’ями грозу.
А ти такий бурунний, Свитязю,
Що просто завидки гризуть.

А ти, мій Свитязю, мій витязю,
Хвилюєш тисячами хвиль,
Біжиш, запінившися, риссю
Впізнати, хто я і відкіль.

А ти спинаєшся на хвилі,
Мов на диби гарячий кінь,
І зориш зоряно і хмільно
В мій погляд і в мої думки.

Глибинний велетню Волині,
Не загойдай, не розманіж!
Як і твоє, моє сумління
Не знає відсвіту і тиш.

Іван ЧЕРНЕЦЬКИЙ, волинський письменник

.

ПОНАД СВІТЯЗЕМ

Понад Світязем
біла чаєчка
в’ється.
Ой чого, чого
юне серденько
б’ється?

Біла чаєчка
біле пір’ячко
губить.
Ой кого, кого
юне серденько
любить?

Юне серденько,
біле личенько
в смутку.
Ой хто ходить там
і напитує любку?

Не шукай мене,
не питай мене,
хлопче,
бо до мене вже
інший стежечку
топче.

Понад озером
ясні зіроньки
світять.
Ой чого, чого
розхвильований
Світязь?

Іван ЧЕРНЕЦЬКИЙ, волинський письменник

.

У найменшій дрібничці поліського довкілля — від тендітної травинки до всохлої крони прастарого дуба — звучала величава гармонія.
Озерні околиці обіймала зелена тиша, яку не насмілювалися потривожити ні бовти, ні весла. Від найменшої піщинки до неосяжного космосу, від свинцевих грузил до березових поплавків, від ковчега Ноя до човна Данила Бобчука — в усьому відчувалася рівновага. Діапазон хвилі, накладеної на шкалу тиші, синхронно збігався з порухом стомленої душі. Діапазон в кілька десятків тисяч років, діапазон космічного безмежжя. Навіть бляшаний ківшик для виливання води лежав на дні човна нерухомо й поважно, як забрало старовинного шолома.
Партитура поліського вечора була ретельно розписана. Від шемрання мурахи до писку мишеняти, від писку мишеняти найвищої верхньої октави до трубного рику лося в басовому ключі — в усьому панувала рахманна злагода.

Віктор ЛАЗАРУК, волинський письменник. Із книги "Світязь"

.

/Files/images/svtyaz/вечір.jpg


.

СВІТЯЗЬ

Тебе відкрив колись, як дивний світ, Язь –
Дуліб, котрий ішов через загати.
Тебе в легенду вів хоробрий витязь,
Щоб слави світової був ти вартий.
Пробач мені, розсудливий юначе,
Що не люблю лише за хвилю чисту,
Бо тішуся тобою я інакше:
Ти дум людських є неосяжним змістом!
В тобі живе моя важка минулість,
Прийдешнього гоміння наростає,
Ти передав серця нащадкам чулі
Історії гучної водограєм…
Прадавній дзвін ударить з синьоплеса,
Нових вітрів на острові причали.
Для всіх твоя романтика чудесна,
Звідкіль би у наш край не приїжджали.
Загублять хвилі береги, сторіччя,
Торкнуться чайки спогадів суворих.
Та глибина твоя, мов правда вічна,
І нею ми з волинських днів говорим!

Петро МАХ, волинський письменник

.

СВІТИЛОСЯ НА СВІТЯЗІ ТЕПЛО

Настане літо - завше іздаля
Мої літа в це побережжя линуть...
До Світязя я радо шкутиляв,
Мене рідня купала, мов дитину.

Світилося його дзвінке тапло
І гамір не вгамовувавсь усюди.
Вслухалося натомлене село,
Як веселяться тут заїжджі люди.

Минали ми вдоволених нікчем,
Що у сп’янілій гицлились отарі.
Обперся я на синове плече,
На плесі залишивши свою старість.

Під ясенем вечеряли в гурті,
Забувши дні тривого і розпуки,
Аж поки з неба зорі золоті
Не вчарувались стежкою онуки...

Петро МАХ, волинський письменник

.

Дуб- олень витягнув пошерхлу шию аж до води, п’є і п’є з озера, сторожко завмерши гіллястими рогами. Гомонять у повітрі качки, чирята, деркачі — пролітають над плесами, ластівки цілують хвилю. Туркотять у вухо лісу горлиці...
У глибині лісу кують зозулі.
Висунули зелені носи із-за зелених куліс насмішкуваті кулики. Перепитує заплава, пойнята весняними повенями.
- Чий-чия? Чий-чия? Чий-чия?..
Долинає в надвечірньому присмерку з Великого болота чаїне чигикання...
- Ках-кахи, ках-кахи, ках-кахи...
У сонячний партер озера вривається віроломна качва.
- Як хороше, - потягається від задоволення дощовий черв’як, - і це стверджую вам я — найвища досконалість Усесвіту.
- Хор-хор-хор, хор-хор-хор, хор-хор-хор... - підтверджує над високими деревами вальдшнеп.
Усі ложі, партери, балкони, гальорки, сцени заповнили галаслива публіка і співучі артисти. Оркестрова яма Великого болота повна чарівних струнних звуків. І СВІТЯЗЬ — ЧАРІВНИЙ І НЕПОВТОРНИЙ, як пишний театр національної опери під час прем’єри поліської класики.

Віктор ЛАЗАРУК, волинський письменник. Із книги "Світязь"

.

/Files/images/svtyaz/дуб.jpg

.

ЗУСТРІЧ ІЗ ЦАР-ОЗЕРОМ

То як-то ти без мене ночував
І браконьєрів хвилями полохав?
Я знаю, що моя й мала підмога,
Тобі, о Царю, як вода жива!

Пробач, затримавсь в мандрах довгих я,
Там, на Поділлі спину розгинали,
Щоб коло тебе я козак бувалий,
Із усміхом, а не з плачем стояв…

Я в твоє лоно поки-що не йду,
Хоча спокуса, як циганка манить…
Та де б не був я – щирої осанни
Для тебе не тамує правди дух.

Живи широко, не скидай глибин,
Не тішся, коли плесо промоторять.
То зайди лиш, в яких до твого горя
Не буде співчуття, ані журби.

Тримайся, друже! Ти ж таку могуть
По всьому світу чесно понаславив,
Що нині серед всіх перлин держави
Найголубішу носиш ти снагу!

Але одна доконує біда,
Що всяк сюди натішитись приходить, -
І мало хто для твеї диво-вроди
Хоч краплю серця, Світязю, віддасть.

А ти радієш добрими людьми,
А ти височиш мою думу давню…
Благословенний будь, мій любий Славню,
Крізь мене плине кожна твоя мить!

Петро МАХ, волинський письменник

.

СИН СВІТЯЗЯ

Край Світязя юна древлянка молила
Захистку для мужа в поході.
Та чорно і німо, неначе могила,
Спресована тиша на плечі давила
І пахло зелом на городі.
Зненацька впилися у ніч зловорожу
Золочені промені-стріли.
І вийшла древлянка у ранок погожий
Полити під вікнами мальви та рожі
Й жахнулася: квіти горіли!
Краплинами крові стікало цвітіння…
О муже, не вмри! – прошептала…
Плескалася озера хвиля пресиня.
Зачувши слов’янки тривожне моління,
Хиталися бору причали.
Цей голос крізь ранку запони червоні
Злетів над землею, долаючи шир,
На полі, де падали люди і коні,
Він воїну силою влився в долоні –
І знову рвонувся у бій богатир.
Орлино здійнявся над раттю чужою,
Пощади, загарбнику вже не проси,
І меч розгулявся святою грозою…
Притишив коня переможець двобою,
Звитяжний, незборений Світязя син…
- Чолом тобі! – мовив, прийшовши з походу,
До Світязя і, не тамуючи сліз,
Шоломом спивав синю світязьку воду,
Мов рідної долі незганьблену вроду,
Мов силу безсмертну своєї землі.

Василь ГЕЙ, волинський письменник

.

Сніжні простори сліпили очі. Помережані заячими слідами, вони весело бігли назустріч, і співучі полози, здавалося, були пройняті передчуттям Різдвяних свят і сприяли врочистому настрою. Кучерявими димами в ті простори вписувалися поліські села. Крізь припорошені інеєм пухнасті вії дивився Світязь у білій сорочці, хукав у рукави, вишиті срібним пташиним орнаментом. Озеро лежить у берегах, наче лісовий мед у сотах, чисте і спокійне. В ньому загусла непорушна тінь дубів-велетів.

Віктор ЛАЗАРУК, волинський письменник. Із книги "Світязь"

.

/Files/images/svtyaz/зима.jpg


У ДЗЕРКАЛІ СВІТЯЗЯ

1.
До Світязя іти на прощу,
Коли блакить бездонна в ньому,
Чи дощ завісу днів полоще,
Чи Світязь в сні у льодовому.
Іти, щоб бути непочутим
А чи почутим на краплину.
Іти, аби себе відчути
На цій землі ще сущим нині.

2.
Чи воскреснемо, чи не воскреснемо -
Очищаймось від смогу словесного.
Доки чує і бачить все Світязь.
Доки Слово нас зцілює в дітях.
Очерети вколисують тишу.
Вільхи-сестри у воду задивлені
А на березі Світязя ми ще
В України пречистому імені.
Рубікони усі не перейдені.
Крізь піски даленіє дорога.
На хвиль гребенях - лагідні лебеді -
Ніби благословення від Бога.
І ще зграйка беріз ледь осінніх,
Миротворчий вогонь горобини...
Попрощаймось, щоб знову зустрітися
У небесному дзеркалі Світязя.

Віктор ВЕРБИЧ, волинський письменник

.

НА СВІТЯЗІ

Берези і сосни шумлять у блакиті,
Галяви і просіки сонцем залиті,
І озеро срібне лежить у долині,
І хмарка біліє над ним в самотині.

На березі - луки у травах і зіллі,
Пливуть понад берегом лебеді білі.
Бринить і проміниться лагідна синь,
І світиться Світязь на цілу Волинь.

Микола ЛУКІВ

.

***

Сріблом відсвічують Світязя хвилі,
Плинуть вздовж берега лебеді білі,
Мріють в заплавах рибальські човни,
Світ повен світла і таїни.

Сосни круг озера стали, як свічі,
Тишу порушують щебети птичі,
Глянеш довкола - і віри не ймеш,
Що в двадцять першім столітті живеш.

Луг буйнотрав'я зелене колише,
Ліс призабутою казкою дише,
Небо високе, погідне, рахманне -
Все тут на диво якесь первозданне.

Певне, тому й притягає сюди
Це срібноплесе свічадо води,
Душу голублять лагідні хвилі,
Погляд втішають лебеді білі.

Кращого краю, здається, немає,
Але щоразу тривога проймає,
І розумієш: все менше на світі
Світлих озер, що подібні на Світязь.

Микола ЛУКІВ

.

ВОЛИНСЬКІ ОЗЕРА

(ДИПТИХ)

1

Вода прозора, мов сльоза,
І лебеді на хвилі,
І небеса - як бірюза,
Й вітрила сніжно-білі.

По берегах - ліси й луги,
І трави по коліна,
І на галявинах стоги,
І м'ятний запах сіна.

В заплавах - зілля й комиші,
Човни й рибальські сіті.
І добре тут моїй душі,
Як рідко де на світі.

2

Хвиля хвилю по імені кличе,
Чайка чайці з-під сонця кигиче,
Лебідь ладу голубить крилом,
Закипає вода під веслом,
І вітрило за вітром пливе,
І усе це давно не нове,
Сотні раз переспіване диво,
А очей відвести - неможливо.

Микола ЛУКІВ

.

НА ВОЛИНІ

Весела повінь луків,
Струмків, гаїв, лісів,
І злива перегуків
Пташиних голосів.

Озера срібні й сині
Серед квіток і трав.
Ніде на Україні
Таких я не стрічав.

Піщане, Добре, Світязь,
Зелений дух отав.
Дивлюсь, як ставить сіті
Рибалка-сідоглав.

Шумлять навкруг дерева,
Димить туманом балка,
Й мені на дядька Лева
Подібний той рибалка.

А на галяві мавка
Чекає Лукаша.
І пропливає хмарка,
Як Лесина душа.

Микола ЛУКІВ

.

Вгору знялася вона. Брижі сріблясті у гриві, наче корали світили. І розгулялася так, що зашуміло довкола, і закигикали враз хвилею злякані чайки. Билася в берег зі злістю, бризкала і реготала, потім у море неслася сили нової набратись.
І уявила вона, що є царицею моря, що їй під силу усе, гордій, пихатій владарці. Знов розігналась вона, щоби мечами своїми бити усе на шляху немилосердно й рішуче. Раптом затихли вітри, з пліч своїх скинули хвилю, твердо сказавши при тім: "Спробуй без нас веселитись!"
Зразу затихла вона. Де і поділася гордість?! Тихо на плесо лягла пінним шумовинням...

Петро МАХ, волинський письменник. Пастель "Хвиля"

.

/Files/images/svtyaz/03.jpg

.

***

Заступнице свята і непорочна,
Зціли чуття знедолені туманом -
Над Світязем, повз Біле та Пісочне
Гайни тихцем своїм примарним станом.

Прийми мою зневіру і чекання,
Тривожні ночі, і бурхливі меси,
І серденько, причащене стражданням,
Що чхало на трагедії і стреси:

Заради тебе все перетриваю,
Пройду всі біди звихнутого світу...
То не гроза між плесами блукає -
Моє кохання рве для тебе квіти.

Іван КОТОВИЧ, волинський поет

.

І Я ТОБІ ВІД СВІТЯЗЯ НЕСУ

...А півні продали мені світанок -
За третім разом я ступив в росу...
І ось тобі від Світязя несу
Незраджене і трепетне кохання!

Ти ще поспи, нехай насняться зорі,
Омиті вщерть у морі голубім.
Я подарую молодість тобі,
Чоло якої в срібнім ореолі...

Петро МАХ, волинський поет

.

Ніби куточок голубого неба, влігся серед пралісних дібров, березових гаїв, поцяткованих червоним намистом калини. Здається, ось-ось він підніметься над лісом, зникне разом з випитою сонцем росою, сивими волокнами туману, що висить над водою.
Голубооке озеро Світязь повеселіло, ожило. Ледь чутним відгуком пінистого прибою воно зустрічає рожевий диск сонця, що величаво здіймається над верховіттями бронзових сосен.

Олексій ГРИГОР'ЄВ, волинський письменник. Із оповідання "Зорі над Світязем"

.

/Files/images/svtyaz/06.jpg

.

Кiлькiсть переглядiв: 1394

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.