БІБЛІОТЕКА опорного закладу "Шацький ліцей"

Народився відомий український поет, лауреат Шевченківської премії Володимир Сосюра

Поет народився 6 січня 1898 у м. Дебальцеве. Його батько, Микола Володимирович, за фахом кресляр, людина непосидюча й різнобічно обдарована, змінив багато професій: вчителював, працював сільським адвокатом, шахтарем. Поет пишався, що предки батька з французів на прізвище де Соссюр — дід так і підписувався.

У роду матері – Антоніни Дмитрівни – були євреї, українці, серби, її дівоче прізвище угорське — Локотош.

З одинадцяти років хлопець пішов працювати до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурався випадкових заробітків. Початкову освіту здобував під опікою батька, кресляра за фахом, який працював і вчителем, і писарем, і адвокатом, і шахтарем.

У 1911 р. В. Сосюра вступає до міністерського двокласного училища в с. Третя Рота.

14 жовтня 1917 року Лисичанська газета «Голос рабочего» друкує його вірш «Плач волн», затим — перший вірш українською мовою «Чи вже не пора», а наприкінці жовтня — «Товаришу», написаний у стилі революційного маршу.

У 1918 р. у складі робітничої дружини содового заводу В. Сосюра бере участь у повстанні проти кайзерівських військ, стає козаком петлюрівської армії, входить до особистої варти самого Петлюри. Згодом він утік з її лав і потрапив в полон до денікінців. Його розстрілювали як петлюрівця, але рана виявилась несмертельною, і поет вижив. Судив Володимира Сосюру і червоний ревтрибунал, і тільки житейська мудрість голови трибуналу, котрий розгледів у хлопчині поета, врятувала йому життя.

Першу книгу Сосюри 1919 року видав власним коштом його командир, отаман Волох — той, який від Петлюри пішов до червоних (розстріляний 1937 р.).

У 1920 р. В. Сосюра опинився в Одесі, де його, хворого на тиф, прийняли до своїх лав бійці Червоної Армії. У 1920-1921 pp. В. Сосюра воює з білополяками та армією Н. Махна. Пізніше у поемі «Два Володьки» поет робить спробу дослідити двоїстість своєї душі.

Коли 1921 року Володимир прийшов до харківської газети "Вісти", там скаржилися, що доводиться друкувати "різну їрунду". Він сказав: "Не треба їрунду, друкуйте мене!" І приніс написану за ніч поему "Червона зима", що потім стала хрестоматійною.

Сосюра вступив до Комуністичного університету, де проповідували: "Краса — це контрреволюція!" Але крім краси, він не вмів нічого любити.

Трагедія Сосюри подібна до трагедії М. Хвильового, котрий не витримав такого внутрішнього конфлікту й закінчив життя самогубством. Різниця тільки в тому, що Сосюра-українець не дійшов до заперечення Сосюри-комуніста й лишився жити далі з тягарем своєї двоїстості. Цікавим при цьому є один надзвичайно характерний для Сосюри момент: два Сосюри — українець і комуніст — живуть в одному Сосюрі-поеті поруч, але зовсім окремим життям. До певного часу вони між собою боролись, змагаючись за першість, але потім знайшли компроміс. Цей компроміс знайдено на базі своєрідного поділу між ними сфер їхнього вияву і взаємного невтручання в ці сфери. Сосюра-комуніст має в своєму володінні виключно сферу свідомості, розумового сприйняття дійсності, у той час коли Сосюра-українець неподільно панує в сфері почуття, так би мовити сердечного сприйняття дійсності. Тому в кожній книжці Сосюри можна відразу одним оком відокремити «кесареве кесареві» від «Божого Богові», так само, як це можна дуже легко відокремити й у кожному з тих його віршів, де обидва ці елементи є поруч. Вони не тільки взаємно не проникаються, а навіть взаємно й не доторкаються. Хоча водночас обидва Сосюри цілковито щирі, бо взагалі щирий Сосюра — поет і людина. І зовсім ясно, що радянська влада не має жодних підстав серйозно обвинувачувати Сосюру в зраді їй, бо ж зовсім ясно, що своєю свідомістю він належить їй. А що серцем він українець, то це ж не його провина, а його... нещастя. Інша справа, що в сфері серця він більше на своєму місці, ніж у сфері розуму, але це знову ж таки не його провина, а його нещастя як поета за покликанням.

Від 1925 р. В. Сосюра повністю віддається літературній праці, полишивши агітпроп, а потім і Харківський університет. Протягом десятиліття (1922—1932) він був членом багатьох літорганізацій (Пролеткульту, «Плугу», «Гарту», ВАПЛІТЕ, ВУСППу та ін.), постійно брав участь у літературних дискусіях.

У 1927—1929 pp. написав низку поем. Неупереджена критика вбачає в В. Сосюрі провідного майстра ліричного жанру, але «провладні» критики все суворіше засуджують творчість поета, ввергаючи його в стан глибокої творчої кризи. Настрої відчаю позначилися й на збірці «Серце» (1931) і, зокрема, на однойменному вірші.

У чому тільки не звинувачували Сосюру: від антирадянщини до порнографії.
На засіданні Спілки дуже несміливо заступилася Наталя Забіла, а єдиний, хто відстояв - циган Володимир Зорін. За «націоналістичні ухили» у 1934р. поета виключають із партії та зі Спілки письменників. Він, доведений до відчаю, написав листа Сталіну: "В 1934 году меня исключили из партии как зоологического националиста, а я не мыслю жизни без партии." А в кінці листа: Ты мое единственное спасение и прибежище. Отец! Спаси меня!!!" Цього листа прочитала дружина - Марія Гаврилівна - й уклала до конверта довідку із психлікарні. Відповідь не забарилася, а в ній рукою Сталіна: "Восстановить в партии. Лечить".

У кризові роки В. Сосюра майже не пише, займається поетичними перекладами. 1936 р. Сосюру все-таки знову приймають до Спілки радянських письменників. У припливі нових сил і надій він повертається до роботи. Наступних років з'являються збірки «Нові поезії» (1937), «Люблю» (1939).

У 1940 р. В. Сосюра завершує своє найбільше ліро-епічне полотно — роман у віршах «Червоногвардієць», який увібрав усе те, що становить автобіографічну основу його творчості 20 — 30-х років: спогади про дитинство, передреволюційна Донеччина, громадянська війна, боротьба й кохання в якомусь своєму магічному поєднанні. Останні передвоєнні книжки («Журавлі прилетіли», «Крізь вітри і роки», (1940) сповнені мотивів любові до жінки («Марії»), природи («Я квітку не можу зірвати»), до Вітчизни. Дві любові поета — до жінки й Вітчизни — були двоєдиним джерелом його поетичного натхнення.

У 1941 р. поет був евакуйований до Башкирії, 1942 р. працював в Українському радіокомітеті в Москві, 1943 р. входив до редакції фронтової газети «За честь Батьківщини». Лірику Сосюри років Вітчизняної війни (збірки «В годину гніву», 1942, «Під гул кривавий», 1942, численні публікації в періодиці) проймають два мотиви. Це — віра в перемогу й водночас неретушований показ людської біди.

У 1942 р. Сосюра дізнався, що Марія, як агент НКВС мусила доносити на нього та його знайомих, однак не покинув її.

1948 року Марія написала листа голові СПУ О. Корнійчуку. Зізналася, що завербована з 1941 року і змушена "по службі" бувати на явочних квартирах, а люди думають про неї бозна-що. І вона просить Корнійчука якось "розвіяти ці плітки". Можливо, жінка просто не витримала. Корнійчук відніс листа "куди слід". У 1949 р. Марію Сосюру засудили на 10 років за розголошення державної таємниці і заслали до Казахстану. Із Сосюрою вона розлучилася ще до арешту.

Доки Марія сиділа в таборах, поета, лауреата Сталінської премії цькували за вірш "Любіть Україну!" В. Сосюру знову перестають друкувати, він живе під прямою загрозою арешту, яка зникає тільки зі смертю Сталіна 1953 р. І тоді з'являються нові книги віршів «За мир» (1953), «На струнах серця» (1955), «Солов'їні далі» (1957). Поема «Мазепа» (розпочата 1929 р., завершена в 1959 — 1960) віднесена до «заборонених творів», разом з ґрунтовним літературознавчим аналізом вона була опублікована в журналі «Київ» лише 1988р..

Через рік по смерті Сталіна Марія повернулася. Казали, що з вокзалу додому Сосюра ніс її на руках. У 1955 р. вони знову офіційно одружилися. Марія пережила Володимира на 30 літ.

У 1960 р. Сосюра завершує поему «Розстріляне безсмертя», розпочату в довоєнний час і опубліковану тільки 1988 р. в журналі «Вітчизна» (№ 1). Є підстави вважати, що «заспівна» частина цього твору, присвяченого жертвам сталінського терору, є поновленим з пам'яті шматком втраченої поеми «Махно». Цей твір засвідчив, що Сосюра ніколи не зраджував ідеалів юності, коли зі зброєю в руках боровся за українську незалежність, коли разом зі своїми побратимами у 20-х роках намагався піднести до європейського рівня рідну літературу. В поемі щиро й тепло йдеться про цвіт нашої творчої інтелігенції, який було брутально обірвано сталінськими: сатрапами в передвоєнне десятиріччя. Тому хвилююча повінь ліризму, яка сповнює розповідь, часто переривається інвективами на адресу новітніх опричників. Так, тема України, тема її драматичної історії в трагічної сучасності жила й пульсувала в творчості Сосюри впродовж усього його творчого життя.

Низку цікавих творів містять книжки В.. Сосюри «Близька далина» (1960) і «Поезія не спить» (1961),. «Осінні мелодії» (І964) та «Весни дихання» (1964).

Кажуть, академік Глушков, батько української кібернетики, вірші Сосюри міг годинами читати напам'ять. Поему "Мазепа" (присвячену українському гетьману), "Третя рота", вірш "Два Володьки" напам'ять читав В'ячеслав Чорновіл.

Володимир Миколайович 6 січня відзначив свій 67-й день народження і 8 січня офіційно: помер під час другого інфаркту (казали, що повісився в нападі божевілля).