БІБЛІОТЕКА ОЗ "Шацький ліцей"

АНГЕЛІНА ЗУБАЧ

Я швидко забігла в свою кімнату й, грюкнувши дверима, впала на ліжко, втуливши обличчя в подушку. Зранку забула застелити постіль, знову. Як почнуться дорікання мами та лекції про охайність, то вже не втечеш.
«Крістен, ти ж дівчинка!» – і так сьогодні, завтра, післязавтра.
Через свої невідкладні справи, типу роботи репетитора по алхімії, за які менше платять, ніж за рок-концерти мого брата, й забуваються такі речі як прибирання. Та ще й школа, і випускні екзамени. А батьки навіть подали документи на навчання в лицарській академії. І навіщо мені це, без того вмію стріляти з арбалету? Навіщо ставати лицарем, якщо їх і так вже в королівстві через край?
Мій брат іншої думки, так і чекає того дня, коли він вперше розіб’є вікно класу, оформить кабінет директора у графіті й доведе вчителя до лікарняної відпустки. Але на мою думку, він лиш хоче похизуватись, що може замість лука стріляти з електрогітари. Так, мій близнюк Крістіан – це чудо з якогось іншого світу, «інопланетянин» – так називають його однокласники. Інколи можна подумати, що в нього «не всі вдома», говорить про якісь подорожі у часі, динозаврів з іншого виміру, про кінець світу і зомбі, вторгнення вампірів, правління Франкенштейна і всякий такий маразм.
Одного разу на урок біології він приніс коробку барвистих метеликів замість реферату про життя та поведінку комах. Лускокрилі розлетілись по класі й усі дівчата були вражені таким романтичним сюрпризом, за що мали потім платити поцілунками. Крістіан цілісіньку годину відмивав блискучі й матові сліди помади на щоках, а це важко давалось без міцелярної води. Як про ці цілунки ще не дізналась його дівчина Жасмін, вона ж особисто допомагала мені ловити тих метеликів, бо братик мав більш важливі справи?
Щодо мене, то я не така «повернута» як Крістіан, бо більше характером і вдачею вдалась у маму, яка любить спокій, тишу та темряву. Рідко у моїй кімнаті розкриті гардини, я люблю думати в безпросвітному приміщенні, неначе вампір.
Та я не кровопивця, не подумайте, і моя сім’я не така, хоча має особливість: я, брат, батьки – ми всі гібриди, так сказати. Річ у тім, що наша мама німфея, тобто наполовину фея – наполовину німфа-лимоніда. А тато енергоперевертень, наполовину енергетик – наполовину лис-перевертень. Брат узяв гени тільки двох рас, а я усіх чотирьох. Крістіан виглядає наче звичайна людина, та насправді має силу притягування магії та перетворення на тварину. А я і фея – бо маю крила, і лимоніда – люблю водити хороводи зі справжніми німфами лугів, і енергетик – являюсь магнітом для магії, та перевертень – теж можу перетворитись на руду лисичку. Бачте, яка я особлива, та це не надає мені ніякої переваги, тому я трішки люблю вихвалятись, однак іншим дівчатам це тільки привід познущатися і позлити мене. А я ходжу на карате, тож вже нехай тримаються!

***

Я швидко застелила постіль, надіючись на те, що мама не заходила в мою кімнату і сьогодні омину чергових докорів. Потім відкрила навстіж свою шафу, добре гримнувшись головою об дерев’яні дверці, і ретельно оглянула гардероб, зрозумівши, що серед царства джинсів, футболок, топів та спортивних костюмів немає жодної сукні.
Жодної!
І як це розуміти? Точно, я ж ненавиджу сукні! Я ніколи їх не носила. А як же слова Коко Шанель: «Шукайте жінку всередині сукні. Нема жінки – нема і сукні». То це що виходить, що я хлопчисько, пацанка, а не леді? Ех,
потрібно було слухатись маму, яка завжди була права, й купити якусь вечірню сукню, на всяк випадок, хоч мені ті плаття були ні до чого. Та й гарних для мене не було: то заширока чи закоротка, завеликий виріз на грудях, а я пласкувата, як дошка. Інколи позаздрю матусі: висока, струнка, синьоока, з платиновим волоссям. А я низенька, горблюсь весь час, очі в мене незрозумілого кольору, (блакитно-зелені, чи що?) і каштаново-руде волосся (як у тата).
Поглянула на своє взуття: в рядок були виставлені кеди й кросівки, ніяких підборів чи шпильок. З косметики був один тональний крем, яким я маскувала всі синці, здобуті під час змагань з карате, а я ще та спортсменка.
З вітальні було чутно звуки гітари, розмови та голосний сміх Крістіана. Я пішла туди, сподіваючись, що побачу маму. Та в кімнаті була не тільки вона і мій брат, а ще Жасмін та однокласник, братів найкращий друг Рей.
– Привіт, Крісті! – усміхнулась Жасмін. – Як справи?
– Все добре, – різко відповіла я.
Жасмін завжди була бажаною гостею у нашому домі. Це єдина дівчина, яка ніколи не зважала на мою недосконалу зовнішність чи гібридність, на що інші дівчата дивились з огидою. І саме я познайомила її з моїм братом, коли нам було по тринадцять. Тоді вона любила носити сукні та бантики, але приглядівшись до стилю її симпатії – Крістіана, відразу поміняла свій портрет леді на портрет пацанки, що дуже сподобалось братикові.
Я подивилась на маму і, вдихнувши ковток повітря, мовила:
- Мамо, мені потрібна сукня!
Ура-а- а! Я це сказала! Сказала!
Але з іншого боку… Навіщо я це сказала? Перед усіма! В присутності Рея! А-а- а-а!
Що було очікувати від інших, то тільки космічного здивування. Усі пороззявляли роти й свердлили мене поглядами. Рей, наче тільки-но відійшовши від гіпнозу, підійшов до мене й приклав долоню до мого чола.
– Крісті, з тобою все гаразд, ти не хвора? Я починаю хвилюватись за тебе. Може тебе лихоманить, або морозить?
Його рука була така тепла. Так і хотілось стояти поряд з ним. Поряд з найсильнішим, найгарнішим, найсміливішим хлопцем у школі. Від його вогняного погляду «горіли» всі дівчата. Я аж забула про сукню й про те,
навіщо вона мені знадобилась. А потрібна мені вона для дуже важливого діла, я так думаю. Осмисливши, для чого мені потрібне поповнення гардеробу, відразу схаменулась.
– Я серйозно, – і знову поглянула на маму, яка ледь отямилась. – Мамо, мені сукню треба, негайно!
– Невже моя донечка нарешті стане справжньою дівчинкою і вперше в житті одягне сукню? – раділа за мене мама. – Тоді негайно ходімо до торгівельного центру, там ми знайдемо її – найкращу в світі. А навіщо вона
тобі?
Коли мама це запитала, то у горлі наче клубок застряг. Я не могла нічого вимовити, а всі кидали на мене погляди, очікуючи відповіді. Та я така дівчина – завжди можу продинамити. Але це зараз буде не ввічливо, та
ще й перед мамою, перед красенем-однокласником. Завтра буду динамити брата, коли той буде просити виконати домашнє завдання замість нього, а сьогодні маму – точно ні. Тож сказала перше, що прийшло на думку:
– Ти хочеш, щоб я носила сукні, чи ні? – подивилась я на неї. – Якщо хочеш, буду носити…
– Я тебе зрозуміла, – перебила мене. – Без всяких розмов ти зараз вертаєшся в кімнату, переодягаєшся, і ми йдемо купувати тобі те, що ти хочеш.
– Угу, – згодливо кивнула я і помчалась до своєї кімнати.

***

– Оця непогана, – захоплено сказала мама, коли я стояла перед нею у чорній довгій сукні, яка, на мою думку, ніяк на мені не сиділа.
– Ну ти тільки подивись на неї, – незадоволено мовила я. – Вона ж яка довга, виріз на крилах занадто великий, і на грудях теж великий, у мене ж нічого тут немає.
– Тоді поміряй ось цю, – вона дала мені рожеву сукню, повну блискіток, зірочок, бантиків та бісеру.

– Ну ти що, вона ж дитяча, а виріз для крил замалий.
– Тоді не знаю, Крістен, ми обійшли всі магазини міста, а це останній. Але ти не засмучуйся, ми щось придумаємо.
Не дуже вона мене цим утішила. Я хотіла таку сукню, щоб і не дитячу, і не занадто дорослу, теж повну всяких там блискіток, щоб всі модниці позаздрили. Щоб я була і ангельською, і прекрасною, і ангельсько-прекрасною для нього… Краса ж, мабуть, найголовніше, краса – це велика сила, яка рятує навіть світ!
Мама засмучена пішла додому, а я хотіла прогулятися парком, погода була гарна цього вечора. Високі стовпи з ліхтариками на верху освітлювали діамантову доріжку. Світло старого місяця й блимання золотаво-жовтих зірок створювало якусь незвичайну атмосферу романтики. Велика діамантова арка, обвита червоними трояндами, стояла в глухім закутку парку й туди майже ніхто і не ходив. Це було місце правди, де завжди вона відкривалась начисто, і хочеш ти того чи ні, вона розкривалась такою, якою і є.

– Гарний сьогодні вечір, правда, – мовив знайомий баритон.
– Рей, це ти? – це справді був він, мій однокласник, перший красень школи.
– Як пошуки сукні?
– Препаскудно, – сумно мовила я. – Немає такої сукні, в якій я була б гарною, розумієш?
– Ти сама знаєш, Крістен, що внутрішня краса набагато важливіша за зовнішню.
– Угу. Та мою ту внутрішню красу ніхто не цінує і ніколи не цінуватиме. Може в душі я й красуня, та ззовні тільки потвора.
– Хто тобі таке сказав? – здивувався він. – Це неправда, ти не потвора, ти красуня і ззовні, – Рей вирвав троянду з арки й встромив коротке стебло в моє каштаново-руде волосся. – Ти ніколи не була потворою, ти завжди була красунею!
– Правда? – з сумнівом запитала я.
– Правда. Чесно, якби не Спектра, ти б вже давно була моєю дівчиною.

Ми так постояли хвилинку й він пішов. Тоді я справді, хоч і не хотіла, призналась сама собі в жахливій таємниці. Бо ту правду нікуди було ховати. Така пригода сталась і з моєю мамою в юності. Таке рідко буває, але я не думала, що це станеться зі мною.
Я закохана у Рея, закохана вже десять років. Можна подумати, що тут нема нічого страшного. Та біда не в цьому, біда в тому, що… що я недавно закохалась у новенького, Кая Реймонда. Два хлопці в одному серці – якось
безглуздо. З одного боку Рей – до нього почуття з’явились з першого класу, сидіти з ним за однією партою було просто мрією. Скільки років вже минуло, але він, теж першачком, став прихильником принцеси Спектри. Раніше я могла б спробувати відбити його у неї, бо ненавиділа її більше всіх. Та відколи ми з нею помирились, виходить, що я відіб’ю хлопця у подружки. Це не правильно! Мама б не схвалила цього рішення. А з другого Кай – з ним познайомилась не так і давно, в нього такі самі якості як і в Рея, але чи довгими будуть мої почуття до нього, не знаю?

***

На горищі нашого будинку можна було знайти повно всякого мотлоху. Старі фотографії, одяг, меблі, а найбільше посібників по алхімії. Книги лежали великими стовпцями й майже не давали проходу. Всякі колбочки та пляшечки з лабораторії стояли запиленими й більшість з них уже були пошкодженими.
У найдальшому кутку, в який ніяк не можна було пробратись декілька років, лежала якась коробка. Проривши туди прохід, а це зайняло чимало часу, все таки добралась туди й дістала її.

Я затамувала подих, легким рухом потягнула яскраву стяжку і забрала верхню частину. Всередині лежала фатинова бірюзова сукня із атласною стрічкою замість пояса, на краях мереживо, а на грудях брошка-метелик,
мабуть з нефриту.
На дні коробки лежала записка. Я розгорнула її й повільно почала вичитувати кожне слово:

"Дорогий мій, я ніколи не забуду тих днів, які ми провели разом. Ці дні були найкращими, бо ти був поряд зі мною. Тільки ти міг зробити мене щасливою, а не якийсь перший красень школи. Бачиш, я навіть більша дивачка ніж ти, бо була закохана відразу у двох – у тебе і… ти сам знаєш кого. Мені потрібно було якось втекти від цієї правди, від тебе, від нього, батьків і друзів, інакше ніяк. Я мала забути когось із вас, та не вийшло. А все це, мабуть, почалось з простої сукні, яку ти мені подарував. Не шукай, якщо хочеш мені щастя, не шукай ніколи! Я більше не повернусь і бажаю тобі від щирого серця кращого життя.
І маю до тебе ще одне прохання: якщо у тебе в майбутньому буде дочка, назви її Крістен, як ми хотіли назвати свою, і подаруй їй цю сукню, «сукню для Дженніфер». Й скільки б не минуло років, у тебе завжди буде частинка мене…"

Твоя Дженніфер.

З листа випав якийсь папірець. Це була фотографія. На ній був тато в юності і дівчина, повна моя копія: схожий зріст, таке ж волосся й очі. Вона була вбрана в ось цю сукню, що лежала у коробці. Знизу на світлині
написано: «Випускники музичної школи Джастін Фрейд і Дженніфер Еванс. 2015 рік» Нічого собі, а зараз 2040 рік, вже двадцять п’ять років пройшло!
Швиденько одягнула ту сукню, розпустила волосся і поглянула на старе дзеркало. Я як та дівчина на світлині, ми схожі, як дві краплі води.
А я й не така потвора! Прищі вже зникли, я стала вищою, каштаново-руді кучерики мені дуже личать, а очі… ніхто таких немає, і зовсім не плоска, як раніше здавалось, і не такий вже сухоребрик. Ах, красуня!
На горище, як на горе, виліз тато. Тільки він мене побачив, аж заціпенів.
– Дженніфер?!
– Тату, це я, Крістен! – щоб якось заспокоїти, я підбігла й обняла його.
– Де ти знайшла цю сукню?
– Ось тут, – показала коробку разом з листом та фотографією. – Ти вже це читав, тому моє повне ім’я
Крістен Дженніфер Фрейд?
– Ех, доню, – він пригорнув мене, не відводячи погляд від світлини.
– Тату, а де зараз та Дженніфер?
– Не знаю, – засмучено відповів він.
– Я не буду робити так, як вона! Я не буду тікати від вас і від усіх моїх рідних та друзів через такі дрібниці!
– Вона завжди думала, що зовнішня краса має більший вплив на життя, ніж внутрішня. Я не поділяв її думки, ми декілька днів не бачились, і вона потім втекла, залишивши під нашими дверима, ще двадцять і більше
років тому, цей пакунок. Далі я закінчив лицарську академію, і відразу у моєму житті з’явилась твоя мама – красуня, скрипачка, мрійниця і, виявляється, хороша лучниця, Ванесса Борегард. Скільки в нас любовних драм зібралось за молодість, можна роман скласти!
– Я цим займусь. Але сукню можна залишити?
– Якщо ти так хочеш, бери.
– Спасибі тобі, тату! – потім я ретельніше оглянула фото й ковзнула по лагідній усмішці татової подружки.
– Значить, Дженніфер…

***

«Сукня для Дженніфер» тепер не лежить в коробці, вся запилена та всіма забута, а випрана й попрасована висить у мене на почесному місці у шафі.
«Сукня для Дженніфер» привела до нас саму колишню власницю. Та з’явилась через стільки років у нашому місті й бувала в нас в гостях зі своєю сім’єю. Вона, виявляється, по-справжньому щаслива, та ще досі
жаліє, що покинула друзів багато років тому.
«Сукня для Дженніфер» нагадує мені про те, що внутрішня краса набагато ліпша від зовнішньої.
«Сукня для Дженніфер» була потрібна для того, щоб піти на побачення з Каєм, тому я з самого початку так морочила голову з нею. Не знаю, що буду робити далі зі своєю закоханістю, про яку точно не знає Рей і Кай, та
вчиняти як колишня татова подруга, точно не буду.
«Сукня для Дженніфер» – єдина сукня в моєму гардеробі, а навіщо мені інші? В джинсах і футболках також добре, я вже звикла. Не буду прикрашати своє тіло всякими сукнями, головне ж внутрішня краса. Просто буду самою собою, і частинкою Дженніфер теж…

.

Джерело: ПероДактиль