.

/Files/images/zahodi/каз.jpg

Легенда про бібліотекаря

Було у батька три сини. Перед смертю він подарував кожному по книзі і звелів розпорядитися подарунком, як хто захоче і, розпорядившись, посадити на могилі батька по жолудю.

Поховали батька. Як він сказав, так і зробили. Старший син продав свою книгу і купив щось потрібне для господарства. Середній поставив на видне місце, як пам’ять про батька. А молодший взяв свою і пішов до людей. Куди б він не заходив, у кожній хаті давав почитати батькову книжку або читав і розповідав сам. І люди були дуже вдячні юнакові, годували його, давали притулок на ніч. А коли бували у його селі, то обов’язково відвідували могилу батька і дякували за хорошого сина, який за допомогою розумної книги подарував їм багато гарних думок, зробив добрішими їхні серця.

Пройшов час. Жолудь старшого сина згнив і пропав, суднього сина – дав кволий росток, який пожовтів і засох. А із жолудя молодшого сина почав рости молодий дуб, який перегнав берізки та сосни і пішов угору, розкинув назустріч небу і хмарам свої могутні гілки.

Багато весен і зим спливло по річці часу. Люди забули імена синів того чоловіка. Але мудре насіння знань із батьківської книги дало міцні ростки. Ті знання передавалися із покоління в покоління, збагачувалися новими. Давно змінилось одне покоління іншим, і тільки вічнозеленим залишається той дуб, підпирає гілками небо, грізно сперечається з блискавками.

Така легенда про юнака-бібліотекаря, який приніс людям знання. Його справа стала безсмертною.

/Files/images/lnchki/15.gif

Казка про "живу бібліотеку"

Жив колись у Римі багатий купець, якого звали Іцелла. Про його багатство розповідали легенди. Палац Іцелли був такий великий, що ціле місто могло б поміститись у ньому. За столом у нього збиралося щодня триста осіб. Та й стіл був не один, а цілих тридцять. Пригощав Іцелла їх різноманітними стравами. Але не тільки смачними наїдками, але й цікавою розмовою. Всього було вдосталь у Іцелли, одного тільки не вистачало – вченості. Та й читати він умів зовсім погано. Люди, які були в нього в гостях, насміхалися над ним, тому що торговець не міг підтримувати розмову з розумними людьми. Він став помічати, що над ним глузують і вирішив змінити ситуацію. Сідати за книги йому було ліньки, тому що працювати не звик. Довго він думав, як би вийти з цього скрутного становища, і нарешті придумав. Управителю свого маєтку він наказав відібрати серед численних рабів найрозумніших. Кожному з них було наказано вивчити напам’ять якусь книгу. Один, наприклад, повинен був вивчити „Іліаду”, другий „Одіссею” і так далі.

Чимало довелося попрацювати управителю, чимало побоїв винесли раби, доки нарешті витівка Іцелли була виконана.

Навіщо йому тепер читати книги? Коли в нього є жива бібліотека. Під час бесіди за столом вистачало тільки моргнути управителю, як відразу раби, які стояли мовчки під стінами, по черзі виходили і промовляли вислови, які підходили до даного випадку. Рабів так і прозвали: одного – Одіссей, другого – Іліада, третього – Енеїда – тобто за назвами книг.

Іцелла домігся свого. У Римі тільки й говорили про неабияку живу бібліотеку. Але не довго вихвалявся Іцелла своєю витівкою. Трапилася історія, яка змусила сміятися над неуком увесь Рим. Після обіду мова зайшла, як завжди, про різні вчені речі. Заговорили про те, як люди пирували колись.

- Про це є уривок в „Іліаді”, - сказав Іцелла і моргнув управителю. Але той замість того, щоб зробити знак рабам, упав на коліна і дзвінким від страху голосом сказав:

- Пробач, господарю! У Іліади живіт болить.

/Files/images/lnchki/15.gif

Притча про характер

Жив собі один хлопець із жахливим характером, якось батько дав йому мішок із цвяхами і сказав по одному забивати їх у паркан щоразу, коли хлопець втратить терпіння і посвариться з кимось. Першого дня хлопець забив 37 цвяхів. Згодом він навчився володіти собою і кількість забитих цвяхів щодня зменшувалась. Хлопець зрозумів, що легше навчитись володіти собою і своїми емоціями, ніж забивати цвяхи. Нарешті настав день, коли він не забив жодного цвяха. Син підійшов до батька і сказав, що в цей день він не забив жодного цвяха. Тоді батько наказав витягати з паркана по одному цвяху в той день, коли він не втратить самоконтролю і ні з ким не посвариться. Минали дні і згодом син міг сказати батькові, що в паркані не залишилося жодного цвяха. Батько підвів сина до огорожі та сказав: „Ти добре поводишся, синку, але подивися, скільки дірок залишилося... Огорожа вже ніколи не буде такою, як колись...”

Коли ви з кимось сваритесь й кажете йому щось неприємне, ви залишаєте в ньому такі рани, як ці діри на паркані. І ці рани залишаються, незважаючи на те, скільки разів ви попросите пробачення, словесні рани болять так само, як і фізичні.

/Files/images/lnchki/15.gif

Притча про вміння вирішувати проблеми

Йдучи вздовж річки, один подорожній почув відчайдушні дитячі крики. Він підбіг до берега і побачив у річці дітей, які вже тонули. Не роздумуючи кинувся їх рятувати. Раптом він побачив ще одного подорожнього й покликав на допомогу. Той став допомагати тим, хто тримався ще на плаву. Побачивши третього подорожнього, вони й його покликали на допомогу, але той, не звертаючи уваги на вигуки, прискорив ходу.

- Хіба тобі байдужа доля дітей? – запитали рятівники.

Третій подорожній відповів:

- Я бачу, що ви й удвох поки що справляєтесь. Я добіжу до повороту й дізнаюсь, чому діти потрапляють у річку та постараюсь цьому запобігти.

Дана притча ілюструє можливі підходи до вирішення певної проблеми. Можна постійно рятувати „тонучих” дітей, а можна просто ліквідувати причину постійних трагедій.

/Files/images/lnchki/15.gif

Казка про любов

Було це дуже-дуже давно...

Колись Бог створив світ, він навчив усіх живих істот продовжувати рід свій – відтворювати собі подібних. Поселив Бог чоловіка і жінку у полі, навчив їх будувати курінь, дав чоловіку в руки лопату, а жінці жменю зерна.

- Живіть і продовжуйте рід свій, а я прийду через рік, подивлюся, як тут у вас.

Приходить Бог з архангелом Гавриїлом рівно через один рік. Приходить рано-вранці, на сході сонця. Бачить сидить чоловік і жінка біля куреня, перед ними дозріває хліб на ниві, поряд із ними – колиска, а в колисці дитина спить. А чоловік і жінка дивляться то на червоне небо, то у вічі один одному. І у ту мить, коли їх очі зустрілися, Бог побачив у них якусь невідому силу, незбагненну красу. Ця краса була прекрасніша від неба і сонця, землі і пшеничного поля – прекраснішою за все.

- Звідки ж взялась ця краса і що воно таке? – запитав Бог.

- Це любов, - сказав архангел Гавриїл.

Бог подивився на людей і сказав:

- З цієї миті ви почнете старіти. А я прийду через 60 років і подивлюся, що залишиться у ваших очах.

Прийшов Бог з архангелом Гавриїлом через 60 років. Бачить замість куреня стоїть хата рублена, на пустирі сад виріс, сини поле орють, дочки пшеницю жнуть, а онуки на лузі граються. Під хатою сидить старий і старенька, дивляться одне одному в очі. І побачив Бог у очах чоловіка і жінки красу ще могутнішу і вірнішу. Побачив не тільки любов, а й вірність.

І подумав Бог: „А на що ж перетвориться твоя любов, коли люди почнуть помирати?”

Прийшов він ще через 3 роки. Бачить сидить чоловік над маленьким надгробним горбочком, очі в нього сумні, але в них ще могутніша, незбагненна людська краса. Уже не тільки Любов, не тільки Вірність, а й Пам’ять Серця.

- Людино, я всесильний, - промовив Бог. – Я можу виконати будь-яке твоє бажання. Що ти у мене попросиш?

- Залиш мені це почуття назавжди, - промовила людина.

- Добре! Хоч ви перетворюєтесь після смерті у жменьку пороху, я залишу безсмертною вашу душу, а з нею це святе почуття. Бережіть його і передавайте дітям, онукам, правнукам. А я буду оберігати справжню людську любов.

І передається це святе почуття від діда-прадіда онукам, дітям. Передається з покоління в покоління, з роду в рід. Ось тому старі люди кажуть, що на любові і світ тримається. Так, на любові до найрідніших людей, найтеплішого батьківського двору.

/Files/images/lnchki/15.gif

Казка про тютюн

У далекому минулому, коли тютюн тільки завезли у Вірменію, біля підніжжя Арарату жив добрий і дуже мудрий старий. Він відразу ж не злюбив це зілля і намагався переконати людей не вживати його.

Одного разу він побачив, як купці розкладали свій отруйний товар. Вони кричали:

- Божественне листя! Божественне листя! У ньому засіб від усіх хвороб!

Навколо них зібралося багато народу, Підійшов і старий:

- Це „божественне листя” приносить людям користь: у будинок курця не зайде лиходій, його не вкусить собака, він ніколи не постаріє.

Купці з подивом подивилися на старого:

- Ти правий, мудрий діду, - сказали вони. – Але звідкіля ти знаєш про такі чудові властивості божественного листя?

Старий усміхнувся і пояснив:

- Лиходій не зайде у будинок курця тому, що хто віддає багато грошей за тютюн, стає бідним, у нього нічого вкрасти. Крім того, від куріння він буде кашляти всю ніч, а злодій не заходить у будинок людини, яка не спить. Через кілька років куріння людина ослабне, в неї почнуть боліти ноги, вона ходитиме з паличкою. А який же собака вкусить людину із ціпком у руці? І, нарешті, курець ніколи не постаріє, тому що помре замолоду.

Відійшли люди від купців.

Якби всі прислухалися в наш час до порад мудрого старого!

/Files/images/lnchki/15.gif

Легенда про вибір між добром і злом

Колись давно у Древньому Китаї жив дуже розумний, але дуже пихатий мандарин (знатний багатий чоловік). Увесь день його складався із примірок вишуканого вбрання та розмов із підданими про свій розум...

Так минали дні за днями, роки за роками... Аж ось країною пішов поголос, що неподалік від кордону з’явився мудрець, найрозумніший за всіх на світі. Дуже розлютився на те мандарин: хто може називати якогось там ченця найрозумнішим на світі? Але свого обурення вголос не висловив, а запросив мудреця до себе у палац. Сам же задумав обдурити його: „Я візьму у руки метелика, сховаю його за спиною і запитаю, що в мене в руках – живе чи мертве? І якщо чернець скаже, що живе – я розчавлю метелика, а якщо мертве – випущу його”. І ось настав день зустрічі. У залі зібралося багато людей, усім кортіло послухати словесний поєдинок найрозумніших людей у світі.

Мандарин сидів на високому троні, тримав у руці метелика і з нетерпінням чекав приходу ченця. Аж ось двері відчинилися і до зали ввійшов невеликий худорлявий чоловік. Він підійшов до мандарина, привітався і сказав, що готовий відповісти на будь-яке його запитання. Мандарин сказав: „Скажи-но мені, що я тримаю в руках – живе чи мертве?” Мудрець трохи подумав і відповів: „Усе в твоїх руках”.

Збентежений мандарин випустив метелика з рук і той полетів на волю, радісно тріпочучи своїми яскравими крильцями.

/Files/images/lnchki/15.gif

Легенда про сміливість

Король Данило мав улюбленого коня Вітра, який не раз у боях служив йому вірою і правдою. Коли ж той кінь постарів і не міг уже з вершником, наче вітер, мчати, віддав його король на відпочинок у конюшню. При цьому суворо наказав, аби коня пильнували, як зіницю в оці. А той, хто сповістить про смерть коня, потрапить у руки ката.

Але смерть на жодні накази уваги не звертає. Надійшов той чорний день, коли кінь таки здох. А кожного конюха обійняв такий страх, що вже подумки з родиною прощався.

Якраз на ту пору нагодився Олелько.

- Гей, Грицю! Ти чого так набурмосився? – спитав головного конюха.

- Та ти не знаєш, який наказ дав мені король, мусив я служити його коневі, як свому панові. А хто сповістить про смерть коня, того до ката відправлять. Нині той кінь витяг ноги, а я сиджу і думаю, що маю далі робити. Чи наперед із родиною попрощатися, чи до замку піти і все як є розповісти. За мене ж бо ніхто цього не зробить.

- Погано ти, Грицю, своїх друзів знаєш, - сказав Олелько. – Я піду до короля і скажу йому новину. А ти можеш більше голови не сушити.

І таки подався Олелько до короля, став перед ним і каже:

- Милостивий пане мій, чи знаєте новину?

- А то яку?

- Ваш коханий кінь їсти не їсть, пити не п’є, дихати не дихає і рухати не рухається.

- То він, напевно, здох! – вигукнув король.

- Правда ваша, але то не я сказав, а ви. І можете собі самі з катом домовитися. Бо я вже в тім не дуже тямлю.

Король розсміявся і нагородив Олелька за таку дотепну витівку.

/Files/images/lnchki/15.gif

Новела про почуття гумору

Як чудово, коли у людини є почуття гумору. Воно допомагає сприймати життя світліше, радісніше. Дуже часто виручає, інколи навіть спасає. Я розповім вам одну новелу із середньовічного життя.

Одного разу його величність король прокинувся раненько в своїй опочивальні і бачить, що іще нема його придворних слуг. Він налив у тазик води і, зігнувшись у три погибелі, став умиватися. В цей час у спальню короля тихесенько прокрався блазень – улюбленець двору. Побачивши таку кумедну картину (адже королі не щодня самі вмиваються), блазень навшпиньки підійшов ззаду до короля і що є сили копнув його величність трохи нижче спини. Король розсердився: „Сторожо! Стратити негідника на місці!” А потім одумався – улюблений блазень все-таки – і сказав: „Ось що, нещасний! Я накажу помилувати тебе, якщо ти зараз вибачишся ще більш образливо, ніж учинив раніше”. „Ваша величносте, - відповів блазень, - вибачте мене, я не думав, що це ви, мені здалося, що це була... королева”.

Так почуття гумору врятувало життя.

/Files/images/lnchki/15.gif

Закон роду

Був колись такий закон — виганяти старих людей, які вже не могли роботу робити. Старший син виводив батька чи матір у глухий ліс і там кидав. А один чоловік пішов проти закону: пожалів свого батька, заховав його в землянці глибоко в пущі.

Рік живе старий, другий. Ніхто про те не знає. І впав на їхню землю неврожай лютий, а за ним — холодна, затяжна зима. Все поїли люди, навіть те, що на насіння лишали. Розмерзлась земля, а сіяти нічого. Пішов тоді син до батька та й каже: «Будемо гинути, тату. Усі разом». І заплакав. «Не плач, сину, — каже батько. — Є порятунок. Розбери стріху на хаті, розтруси її по полю, і зійде те зерно, що в колосках невимолочене залишилось».

Зробив син так, як батько велів. А за ним і все село порозкривало свої хати. І зійшло жито, густе й могутнє, і був урожай невиданий. І прийшли до того чоловіка люди, і питали, хто навчив його так чинити. Чоловік і признався, що порушив закон, не вигнав батька. Зажадали люди побачити того діда. Він вийшов до них, сивий і згорблений, зіперся на костур і сказав: «Я смерті не боюся, давно готовий до неї. Можете вбити мене, але сина пожалійте, як він мене пожалів».

Заспокоїла діда громада, і прийняли тоді новий закон роду — берегти й шанувати старих людей за роки, за мудрість, слухати їхню раду й чинити так, як скажуть вони. І доглядати їх до самої смерті. А хто не виконає цього закону, то буде проклятий на віки вічні...

/Files/images/lnchki/15.gif

.

Кiлькiсть переглядiв: 547

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.