БІБЛІОТЕКА ОЗ "Шацький ліцей"

Народився лауреат Шевченківської премії, письменник Олесь Гончар

Оле́сь (Олекса́ндр) Тере́нтійович Гонча́р (нар. 3 квітня 1918, Ломівка— пом. 14 липня 1995, Київ)— український радянський письменник, літературний критик, громадський діяч. Лауреат Сталінської премії (1948), перший лауреат премії імені Тараса Шевченка (9 березня 1962), голова Спілки письменників України (1959–1971), академік НАН України (1978).

Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918p. в селі Ломівка, що в передмісті Дніпропетровська. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із заводського селища на околиці Катеринослава (тепер Дніпропетровськ) його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Працьовита і щира в ставленні до людей бабуся замінила майбутньому письменникові матір.

Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як громадянина й митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті.

1936р., коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися, але через п'ять літ він таки «кинув синій портфель» і разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт, хоча й мав відстрочку від призову в армію до закінчення універси­тету. В складі студентського батальйону поблизу Білої Церкви зустрівся з ворогом у кровопролитних боях на річці Рось. Була гіркота відступу, трудні оточенські ночі, лікування після поранення в госпіталі далекого сибір­ського міста, був незабутній визвольний похід по країнах Європи — дорогами Румунії, Угорщини, Чехословаччини. Груди фронтовика прикрасили ордени Червоної Зірки, Слави і три медалі «За відвагу».

Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел.

«Прапороносці» принесли молодому автору впевне­ність у своїх творчих силах. Трилогія, набула величезної популярності: нею зачитувались мільйони. Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки. В цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання в вузі (Дніпропетровський університет, 1946), вступає до аспірантури і переїздить до Києва, але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці». На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з'явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948). Високу оцінку творові, відзначеному Державною премією СРСР, дали тоді Ю. Яновський, П. Тичина, О. Фадеев, Остап Вишня.

Після завершення роботи над трилогією «Прапороносці» героїка війни і далі хвилювала митця. В кінці 40-х і на початку 50-х років він пише низку новел «Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.,

Видані протягом 50-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці.

Від книги до книги мужніє талант Гончара. Його роман «Людина і зброя» (1960) удостоєний Шевченківської премії, новаторський роман у новелах «Тронка» (1963) — найвищої Державної премії.

Якісна новизна романів «Людина і зброя» (1960) та «Циклон» (1970) полягала в тому, що акцент у них зроблено на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини.

Свіжість погляду на світ, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував автор «Прапороносців» у нових своїх творах, що з'явилися протягом 60 — 70-х років. Серед них — романи «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.

Роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію (1964р.). В грудні 1964 р. Гончар передав у бібліотечний фонд грошову винагороду Ленінської премії, присудженої йому за роман «Тронка».

Доля ж написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася драматично. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі вульгаризаторська критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття. Адже в романі важливі суспільні, морально-етичні проблеми максимально оголено, правдиво передано розтлінний дух національного нігілізму, пристосуванства, кар'єризму, засилля і сваволі партійних бюрократів, інтелектуального невігластва чиновників — усе це дедалі більше запановує в суспільстві, однак писати про це було заборонено. Радянський письменник, по-суті, був невільником. Він, щоб стати фаворитом у влади, мав заплю­щувати очі на правду. Олесь Гончар не заплющив. Недарма Григір Тютюнник, привітавши автора з творчим успіхом, писав до нього як до старшого, мудрого й мужнього брата в листі від 16 лютого 1968 р.: «Щойно прочитав "Собор". Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат! О, як засичить ота ретроградська гидь, упізнавши сама себе, яке невдоволення Вами висловлять...».

Протягом дванадцяти років Олесь Гончар очолював правління Спілки письменників України. Велику роботу проводить він як народний депутат. Довгий час Гончар був головою Українського комітету захисту миру і членом Всесвітньої Ради миру.

За великі заслуги в розвитку української літератури і плодотворну громадську діяльність письменник у 1978 році удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці. Його обрано академіком Академії наук України.

Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднує з літературно-критичною творчістю. Почавши ще в студентські роки з досліджень поетики М. Коцюбинського і В. Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися в трьох окремих книгах («Про наше письменство», 1972; «О тех, кто дорог», 1978; «Письменницькі роздуми», 1980) та входили частково до шеститомного зібрання творів письменника.

У 1991 році Олесь Гончар опублікував нову збірку «Чим живемо» — книгу про шляхи до українського Від­родження, про рідну землю, її велику культуру, історію, про тих, які народилися, щоб осяяти Україну.

Після численних поїздок Олеся Гончара до країн світу з'явилися цікаві книги його нарисів «Зустрічі з друзями» (про Чехословаччину), «Японські етюди», нотатки про США, Данію. Доповідь «Гоголь і Україна» він виголосив у Венеції (Італія) на симпозіумі, присвяченому творчості великого класика.

Творча діяльність Олеся Гончара міцно пов'язана з су­часністю, з важливими проблемами суспільного і культур­ного життя. Високої оцінки заслуговують пристрасні, глибоко аргу­ментовані виступи Олеся Гончара на захист нашої потоп­таної історії, рідної мови, люду безневинного, Чорнобилем враженого. Голос письменника-громадянина однаково сильно звучить у сесійному залі Верховної Ради і на зі­браннях діячів культури, на майдані біля Софійського собору в Києві і на міжнародному форумі...

Твори О. Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.

Помер письменник 14 липня 1995р.

ТВОРИ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА У ФОНДІ БІБЛІОТЕКИ ОЗ НВК "ЗОШ І-ІІІ СТ-ГІМНАЗІЯ". СМТ ШАЦЬК:

У ЗБІРКАХ:

ПРО ОЛЕСЯ ГОНЧАРА: