Повернутися до звичайного режиму

.

/Files/images/anmashki/kvti/animateddandilionbigbutterfly.gif/Files/images/anmashki/kvti/крас.png

.

Як в серця людського спочинку нема, -
В земної краси вихідних не буває.

Василь ГЕЙ, волинський поет

.

Мати божа, заступися за україну! вблагай для неї милосердя! якби я був живописцем, малював би й малював красу україни.

Олесь Гончар

.

Красива наша Україна під ясними зорями. Ось ясніють-світяться аж під небесами храми-собори, а стежки-дороги пролягають до них із українських просторів як живильні артерії національного духу... Глибинними плесами синіють тихі води, а в їхні свічада задивилося небо, і зорі пʼють водицю з чистих джерел... Стоять у полях тополі; вони як люди люблять волю і бережуть рідний край, показують світові свої дужі рівні постави, мов несхитна сторожа, надвечірʼям мріють удалині струнким дівочим станом, а на світанку колишуть на верховітті сонце і котять його з краю неба, що сяє, аж горить, на недосяжний небесний пруг, то палають золотом, мов високі-високі свічки, що єднають небо і землю в предивному храмі природи... Нуртує лицарська сила в жилах кремезних дубів, що ростуть-виростають із Гетьманщини і вічну думу думають про народ свій і його велич світову... Біліють селянські хати, вищі од усіх палаців, біленькі хати — колиски української нації, а над ними летять лелеки — летять з вічності під зорями і звивають гнізда на хатах, де витає Божа благодать... Минають весни, літа, осені і зими, пливуть над землею віки, а життя продовжується, у гніздах народжуються пташенята, а в оселях — діти, і козацькому роду нема переводу, і світ вічний, “і нема тому спочину, і краю немає!”

За мотивами статті Яреми Гояна “Дума про Україну”

.

Мати вроди, красо світовая! Де ти береш такі пишні барви, кольори блискучі? Який митець, якою талановитою рукою наложив їх на тебе так густо та рівно, так втішно та мило і покрив зверху чарівним світом, наче золототканим серпанком? Ой ви, малярі, на весь світ славетні! ке мені вашу палітру й краски, пензлі й полотна! Я буду малювати тебе, цяточко небесного раю, невеличка крихотко краси світової!.. І ви, кобзарі голосні, співаки пророчого слова! Дайте мені того живого вогню, що ним ви пропікаєте людські душі, чаруєте серце й здіймаєте цілий рій думок та гадок, цілу вервечку пишних мрій у заклопотаній голові людській! Бо не моїм слабким голосом виявити мирові про той закуток щастя, де краса світова побраталася з тихим спокоєм, де чарівна врода заручилася з незвичайним дивом!… Краю мій! родино моя! Багато по тобі пройшло-потопталося літ і віків, багато розлилося сліз та горя, посіялося кісток та крові; та не занехаяло це твоєї пишної краси, твого безмірного достатку. Зате занехаяло твоїх базталанних дітей: несуть вони, босі й голі, свою голодну волю на чужу чужину, проклинаючи тебе, як ту лиху мачуху, що, лицяючись до чужих, забула про рідних дітей. Це гнів на тебе божий? Чи кара за чужі гріхи?… Годі! Не згадуймо про людей, про їх діла і заміри! На лоні матері нашої природи відпочинемо ми наболілим серцем…

Уривок із твору Панаса Мирного “Серед степів”

.

Споконвіку повита родимою красою і ласкавим шевченківським словом, пишалася українська природа — пречудове планетарне диво. Стоїш зачарований цим дивом, і по-новому світяться в душі з дитинства знані і не раз декламовані слова та вимальовують перед зором ясновидну сонячну фреску — краєвид України:
Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Між ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все то те, вся країна,
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою.
Споконвіку вмивається,
Сонце зустрічає...
І нема тому почину,
І краю немає!

Мені здається, що я не бачив кращого портрета України, де ясніє красою все, чим багата наша земля. І вічна ця небесно-земна природа — як і Богом дана Україна...
Велика радість — почути величну симфонію рідної мови про свою землю, виспівану словом української літератури. Прислухаймося уважно до її пісенного плину, вловімо найтонші тональності звуків, пізнаймо чари слова — і побачимо в його казковій мелодиці сонячні барви і красу природи отчого краю...

За мотивами статті Яреми Гояна “Дума про Україну”

.

Величною піснею, як велична воля, відкривається “Кобзар” образом і символом нескореного Дніпра — духовної артерії нації:
Реве та стогне Дніпр широкий
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав, −
Неначе човен в синім морю,
То виринав, то потопав.

Чуємо в надрах слова могутню потугу і силу розтривоженої природи, стогін велетня Дніпра під ударами вітру-вітровіння, і ревище хвиль на скелях-порогах, і вільні ритми розкутої строфи, і гранітні акорди визволеної стихії, і велич Дніпра-ріки як символу народу, в духовних глибинах якого нуртує-гуде сила, що будь-якої миті може вибухнути бурею, народу з відкритою душею, як відкриті склади цього спраглого волі віршика і відкрита в музичній чистоті і красі українська мова, як відкрита світові душа українців.

За мотивами статті Яреми Гояна “Дума про Україну”

.

ЕКОКНИЖКИ ДЛЯ ДІТЕЙ

КРАСА ОЗЕРА СВІТЯЗЬ В ПРОЗІ ТА ПОЕЗІЇ

МОВУ РІДНОЇ ПРИРОДИ РОЗУМІТИ СЕРЦЕМ ВЧИСЬ

..

.


Кiлькiсть переглядiв: 23111

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.