.png)
.jpg)
КЛЯНУСЬ!
Я чую серцем ваших серць биття,
Брати мої із братської могили.
Спасибі вам, що ви мені життя
Своїм життям незгасним доточили.
Коли мовчить під росами трава
І дивляться на мене чорні плити,
Я чую з глибини німі слова:
«Кохані, як уміли ми любити…»
Брати мої, клянуся вам, клянусь
Тією клятвою, що ви писали кров’ю,
Я вашими очима додивлюсь
І докохаю вашою любов’ю!..
А як мене покличуть сурми в путь,
Піду, як ви, на бій за Батьківщину.
Якщо й проб’є вогнем ворожа лють,
То тільки груди, груди, а не спину!
Коли прийде моя остання мить –
Віддам за вас, мої нащадки милі!..
Стебло вогню із братської візьміть
І посадіте на моїй могилі.
.
ВІЙНА!..
Фугаси, бомби і снаряди –
На сонні думи дітворі…
Які ж ненависні заряди
У ваших душах, упирі?
Упали перші оборонці…
Застави рухнули… Пости…
Протуберанцями на сонці
Вогненно вибухли мости…
І потекла, немов лавина,
Нова – заодерська – орда…
Зіткнулась людства половина
У пеклі з пекла: ворожда…
Та де ж ви, іроди, наново
На наші голови взялись?!
Невже оте іржаве слово
Пектиме нас, як і колись?
.
ОТОЧЕННЯ
Праворуч - Дон, ліворуч - обрій,
а перед нами - Котлубань.
До Сталінграда лютій кобрі
вдалося простір прорубать...
Та ось зібралась грізна рать -
і крізь жахні громи недобрі
у бій пішли полки хоробрі,
щоб окупантів покарать!..
Ішов я в першому ряду
і з вогняного автомата
строчив в окопи на ходу.
Нарешті сталася відплата:
вогнем, серцями і свинцем
міцне замкнулося кільце.
.
ПІДПІЛЛЯ
Михайло ПРОНЬКО
Де твоя база? В місті?
Чи, може, просто – з Кремлю?
Скільки вас? Двоє? Двісті?
Скажеш – живим на землю…
Думаєш, сили бракне
Нам на таких чи вміння?
Сонце для всіх поблякне!
Вирвемо – до коріння!
Ну, признавайся, хто там
Клеїв оті шпаргалки?
Буде робота ротам –
Це на вас катафалки!..
Так… Ти не хочеш – жити…
Що ж – ти своє получиш…
Прийдеться кулю вжити:
Вас – лиш нею научиш!
.
КОНЦТАБІР
Ми знаємо лиш гиркання й гарчання,
Дротянки зойк і шибениць хрести,
А то ще куль звабливе деренчання
Тим, хто не може більш ярма знести.
Та куль для нас фашист таки шкодує,
Бо то легка в його понятті смерть:
Що день, що ніч – усе петлю ладує
На шиї наші, виснажені вщерть.
У нас одна надія на спасіння:
Приліт своїх – всім злам на перекір!..
А ще нам сил вливає голосіння
Дружин коханих, матерів докір:
Що не змогли орді протистояти,
Що допустили звіра в рідний дім…
Нам би ще жити, силою буяти,
Носити щастя в серці молодім!
А тут – одна у всіх у нас дорога:
Чи – раб, чи – вільна птиця на дротах…
О, як пече прийдешня Перемога,
Що – віримо! – помститься на катах!
.
КРИК ПОПЕЛУ
Жило собі поле… Жило і родило… І не снилося йому, що заключать його довкола дроти.
І там, за дротами, виросте кладовище бараків, а в небо виповзе цибатий димар і задимить людськими муками.
Майданек… Одне слово – і кількасот тисяч людських трагедій. Все тут працювало ритмічно, з педантичною точністю – від душогубки до печей. Золоті зуби ставали злитками, коси – матрацами, попіл – добривом, а людські муки – димом…
Якби можна було й дим зібрати, то і його використали б фашисти. Але дим утік в небо, щоб через чверть століття зійтися, спресуватися в одній велетенській камінній брилі і впасти біля чорного витвору страхіть – Пам’ятником Мук.
Минуть століття. Невикричані людські муки, невиплакані жалі спалених сліз будитимуть людство до пильності.
Увага!
Увага!
Говорить Майданек -
Радіостанція вкрадених доль.
Сп’явся запечений кров’ю світанок
Над мікрофонами сивих тополь…
Слухайте!
Слухайте!
Всі континенти! –
Слово барачний бере материк.
Слухайте, маршали і президенти,
ПОПЕЛУ КРИК!
ПОПЕЛУ КРИК:
«Я мозок… Я очі… Я руки…
Я вчора ще бачив і мислив,
Найтонші відточував звуки,
І найвідтоншений вислів».
«Я світла і тьми переливи
Осмислював пензлем натхненним».
«А я розмальовував ниви
Пшеницею, житом, ячменем…»
«Я клав до цеглини цеглину,
І сам виростав над землею».
«А я у вечірню годину
Засвічував людям лілею».
«А я ще не вміло й ходити,
Лиш ладоньки-тосі навчили.
Забрали мене розповитим…
Димом у небо пустили».
«Я ж навіть не встигло в долоні
Заплескати радісне тосі…
Мене в материнському лоні
Спалили у безголоссі…»
«А я виглядала провісно
Кохання тюльпанно-гаряче…
Чого ж ти так пізно, так пізно
Приніс мені квіти, юначе?...»
«Я мозок… Я очі… Я руки…
Я – частка людської реальності.
Якої ж я раси й сполуки?
Якої ж національності?...
Не видно? О ні, не видно! –
Мікроскопічно-маковий…
Диспутувати безплідно –
Попіл з усіх однаковий.
Мій голос, мій відчай розпуки
Кричить крізь глянсовані плити:
«Я попіл. Я спалені муки…
А попелу – не спопелити!»
Олександр БОГАЧУК. 1973 р.
.
«ДЕНЬ ВЕЛИКИХ ЖНИВ»
Так було названо фашистами 3 листопада 1943 року. Близько двадцяти тисяч розстріляних в’язнів – такий був кривавий ужинок.
Під фокстрот строчили автомати.
Падали у рів дитя і мати…
Хрипло чорне горло гучномовця,
І диміли чергами стволи…
Голова розстріляного сонця
Впала й покотилась між вали.
Тільки рів ще полум’ям багряним
Запікався, дихав, як вулкан…
Ніч,перебинтована туманом,
Бинтувала двадцять тисяч ран.
Довга-довга і вузька могила,
І тіла розпластані рядком…
Всі, неначе мати народила,
Не прикриті й фіговим листком.
Лиш дівочі білі груденята –
Дві лілеї, чисті і святі,
Дивляться з-під пальців, як близнята,
Не діждавши первістка в житті.
Олександр БОГАЧУК. 1974 р.
.
***
Ще звечора, того, червневого,
Радіорупор провив:
«Всі із барака четвертого –
Завтра копають рови…»
Колоною – під автоматами –
Тіні і кроки німі…
Вели на роботу з лопатами.
Вертались лопати… самі.
Олександр БОГАЧУК. 1975 р.
.
СОБАКА
(уривок)
Як везли господаря в Майданек,
Бігла за машиною собака.
Де там їй догнати?.. А на ранок –
Диво з див – шугнула до барака.
«Як і звідки?» - чудувались люди,
Чи то, може, мари-поторочі?
А вона, забігши, мов до буди,
Добродушно зазирала в очі.
Йшла неквапно, втомлено, безсило,
Ще й на шиї із ремінним клаптем.
«Тут він, тут», - у грудях стукотіло.
Зупинилась… Слухає – і раптом,
Чи почула стогони?.. Чи запах
Тих долонь, що звуться хлібодари? –
Присядки пішла на задніх лапах,
Кинувшись передніми на нари.
І хвостом радіючи, собака
Цілувала руки по-людському…
А господар біля неї плакав –
Всі шляхи відрізані додому.
А вона на безголосій мові
Пробачалась, що, на жаль, не встигла
Впитися в колеса ті гумові,
Хоч за ними довго-довго бігла…
Але раптом заскрипіли нари –
І з очей втекли собачі мари.
.
Обвела тривожну тишу зором,
Дотягнулась, вигнулась, мов арка…
А в той час міжнарним коридором
Чапала вгодована вівчарка.
Розмахнула кроки – й до собаки,
А собака теж не ликом шита…
І немов очей схрестили шпаги,
Шкіриться дуель несамовита.
Сіпнулося зморщене гарчання,
Зближувало відстань сперечання.
.
Ще єдину мить, іще півмиті –
І піде все вихором на світі.
Чорна тьма людських очей в бараці
Співчувала змореній собаці.
А господар (чим він допоможе?) –
Прикувало зраненого ложе.
Зціпив зуби і очей щілини,
Щоб її не бачити кончини.
Та неждано сталось дивовижне:
Поєдинок – тихне, тихне, нишкне.
І хвоста підкинула вівчарка,
Ніби це знайомство, а не сварка.
Підійшла, понюхала на згоду,
ВСЕ-ТАКИ ВОНИ – ОДНОГО РОДУ !
Крижаніла тиша над бараком…
Люди дивувалися собакам.
Олександр БОГАЧУК. 1975 р.
.
РЕГІТ БОЖЕВІЛЛЯ
Зареготала: - Я, Вільгельме, жінка?!
Скоріше я архангел чи монах!...
Я, як і ти, Вільгельме (з рота пінка), -
Мужчина-рицар… В галіфе-штанах!..
Та й ми з тобою – ми не просто німці!..
Вільгельме, ти про це не забувай:
Ми – обрані, Вільгельме, ми – арійці!
Нам простору життєвого давай!..
- Ну от, пішла!.. Ти ж знаєш – я ціную
Твою хоробрість, Целле… Тільки… той…
Об дерево – пискляток… Я шаную
Процес людський відновлення отой…
Ти б, Целле, їх у землю, просто в яму –
Живих… Простіш: не треба палаша…
У них же теж, напевно, маєш тяму? –
Є теж, як у пискляточок, душа?..
А ти – об дерево… Ех, Целле, Целле мила!
У мене ту методу перейми:
Я – їм земельки… В рот… Щоб не ломила
Судома, як заниє під грудьми!..
А ти – об дерево… Чи в тебе сили стане?
Їх тут – он скільки, в мене ж ти - одна…
- О, мій джельтмене!.. В мене серце тане
Від співчуття… Схвильована – до дна!
І знову – регіт… Регіт? – Божевілля!!!
Сміятися, коли дитятко мре?!
Ні, вам ніхто, ніколи це свавілля
І не пробачить, й тавра не здере!
.
ПОДАРУНОК
На Різдво Христове комендант
Зав’язав пакуночок на бант.
Написав адресу у куточку –
І послав горобчику-синочку.
Потягнув сигару – і кільце
Випурхнуло сірим горобцем.
У замрії, вихиливши трунок,
Серцем і до інших подобрів.
Вирішив зробити подарунок
Табірній голодній дітворі.
Наказав сторожовій інспекції:
«Для профілактичної мети
І нерозповсюдження інфекції
У бараках чистку провести:
Тих дітей, що немічні і хворі –
Всіх переселити… в крематорій».
Олександр БОГАЧУК. 1974 р.
.
ЗВІЛЬНЕННЯ
Та що там смерть, коли свободу
Уже Вкраїні ми несем!
Нема для нас такого броду,
Якого ми вже не знесем!..
От-от поставимо на Бузі
Кордону звиклого стовпи!
І знову на усій окрузі
Не буде ворога стопи!..
Повзи, повзи, мій милий друже,
Тягни снаряди й міномет!
Нам пощастити має дуже:
Поцілим ворогу в намет!..
І буде сонячного липня
Прогірклий день солодким днем…
І запалає нічка літня
Салюту звільнення вогнем.
.
"ЛІНІЯ АРПАДА"
В Карпатах високо-високо,
де лиш смереки та орли,
трудний ми наступ повели
на перевал важучим кроком.
Ревли гармати над потоком -
аж нагрівалися стволи.
Ми крізь вогонь у небо йшли
сорок четвертим грізним роком!
Ескадри, надовби, дроти,
траншеї, доти, капоніри -
усе це мусило пройти.
Чимало в той світанок сірий,
коли громами скрізь гуло,
й моїх розвідників лягло...
.
ОСТАННІЙ БІЙ
Останні дні, останні кроки
сліпих, розгніваних громів...
Я в бій розвідзагін повів
на Татрах урвищем глибоким.
Уже війни скінчились строки,
та скільки впало ще бійців.
Аж автомат пече в руці -
так хлопців жаль юнацькооких!
В мені кипить остання лють,
коли снаряди і гранати
останні краплі крові ллють.
І ось - кінець! Неначе вати
напхав у вуха хтось, либонь.
Лиш не замовкли залпи скронь.
.
ПЕРЕМОГА
Через невдачі й подвиги прийшла,
Через «котли», оточення і «дуги»…
Фашистська гидь кінець у нас знайшла,
Бо проти нас – ніщо її потуги!
Та то тепер ми знаємо: ніщо!
Тоді ж – була таки шалена сила:
Ішла на Схід і, хоч би тобі що,
Все на шляху, немов траву косила…
І скільки серць замовкло назавжди!
Скільки очей світити перестало!
А скільки вдів із горя та нужди
Тоді сивіти передчасно стало!..
Та ми зуміли сил в собі знайти,
Щоб ту страшну потвору зупинити…
І от сьогодні – можем я і ти
Під сонцем Перемоги вільно жити.
Тож вміймо, друже, знати їй ціну
І так життя і волю шанувати,
Щоб світ не відав більше про війну
І більш нічия не сивіла мати!
.
ЯКБИ НЕ БУВ Я НА ВІЙНІ
.
ПРИСНИЛОСЬ МАТЕРІ
Приснилось матері, що ожили солдати,
Які стоять одягнені в граніт…
Приснилось матері: іде один до хати
І раптом зупинивсь біля воріт.
Чого не йдеш? Чого стоїш, мій синку?
Чи мало настоявся край путі?..
Вже скільки літ не знаєш відпочинку!
Вже скільки літ чекаю в самоті!
.
Приснилось матері, що привела в оселю.
Він автомат поставив у куток.
І, мовчки скинувши запилену шинелю,
Узяв у руки скрипку і смичок.
Вустами струн почав розповідати,
Як він ішов додому крізь грозу.
І в тихім сні, у сні ридала мати
І витирала радості сльозу…
.
Приснилось матері, що подала сніданок,
І син присів, і сперся над столом.
Та раптом променем зашелестів світанок –
І син розтав, як роси за селом.
«Чи це мана?» - й самі побігли ноги.
«О, де мій син?!» - і впала край воріт…
А в далині, де сходяться дороги,
Стояв солдат, одягнений в граніт.
Олександр БОГАЧУК. 1964
.
ПРОБАЧ МЕНІ, БАТЬКУ
Я читаю листи фронтові пожовтілі,
Ті трикутники, мов журавлині ключі.
Через відстані літ,
Через всі заметілі
Чую батьковий голос вночі.
Ти пробач мені, батьку.
Пробач і прости,
Що не знаю твоєї могили.
Я питав журавлів, я об’їхав світи,
Задивлявся в граніт посивілий.
Я читаю листи, наче поле вогненне,
Перечитую знов, як небачені сни.
Ще мене не було,
А листи вже до мене
Вирушали від тебе з війни.
Ти пробач мені, батьку.
Пробач і прости,
Я тебе не втомлюся шукати…
Знов іду до вогню, до тієї плити,
Де лежать невідомі солдати.
Олександр БОГАЧУК. 1975 р.
.
РЕКВІЄМ
Скажи мені, мамо, чому ясени
Тривожно шумлять на світанку?
Чому так скорботно застигли вони
В холоднім ранковім серпанку?
Скажи мені, мамо, чом в зморшки твої
Навіки вкарбований смуток?
Скажи мені, рідна, чому день при дні
Ти йдеш на старий перепуток?
- Питаєш, дитино, за ті ясени,
Що висадив їх колись тато?
То серцем його промовляють вони
До мене крізь листя крилате.
Твій тато поліг на дорогах війни
І вже не вернеться до хати,
І тільки розлогі його ясени
Вмовляють чекати, чекати…
Замовкла матуся, схилила чоло,
Як ті ясени – свої віти.
О, як їй, напевне, нелегко було
В чеканні своїм посивіти!
Марія ПИШУК
.
МОГО ЖИТТЯ НЕ ОБПЕКЛО ВОГНЕМ
Мого життя не обпекло вогнем,
В зіницях не застигли димні ранки,
Не пив моєї крові чорнозем
І холод не діймав в сирих землянках.
Не пам’ятаю й повоєнних літ,
Бо не було мене тоді на світі…
Десь там, під Магдебургом, впав мій дід,
Щоб тут, на Україні, зріло жито.
Щоб хлібороб одвічний лан орав,
А сталевар варив в мартені сталі
І щоб зловісних не було заграв,
І не сивіли матері в печалі.
Так хоче світ, щоб не було війни,
Щоб мирний сон не вбили на світанку…
Щоб виростали добрими сини,
Співали б дочки ніжні колисанки.
Не пам’ятаю лиховісних літ,
Бо не було тоді мене на світі.
В землі чужинській спочиває дід,
Продовжуючись в колосі та дітях.
Марія ПИШУК
.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:
Богачук О.Т. Горно: Поезія. - К.: Дніпро, 1984. - 214 с.
Богачук О.Т. Крик попелу: Поезії. - К.: Рад. письменник, 1978. - 72 с.
Гоць П.Н. Тисячоліття: Поезії. – Луцьк: Надстир’я.1994. – 208 с.: іл..
Зорі над Стиром: Збірка віршів та прози. - Луцьк: Редакційно-видавничий відділ Волинського облуправління друку, 1991. - 190 с.: іл.
Світязь: альманах Волинської організації Спілки письменників України: вип.5. - Луцьк: Надстир'я, 1998. - 168 с.:іл.
.
УКРАЇНСЬКІ ПОЕТИ ПРО ВІЙНУ 1939-1945 р.
.
.jpeg)
Коментарi