/Files/images/kolaj/кадр3.jpg

КЛЯНУСЬ!

Я чую серцем ваших серць биття,
Брати мої із братської могили.
Спасибі вам, що ви мені життя
Своїм життям незгасним доточили.

Коли мовчить під росами трава
І дивляться на мене чорні плити,
Я чую з глибини німі слова:
«Кохані, як уміли ми любити…»

Брати мої, клянуся вам, клянусь
Тією клятвою, що ви писали кров’ю,
Я вашими очима додивлюсь
І докохаю вашою любов’ю!..

А як мене покличуть сурми в путь,
Піду, як ви, на бій за Батьківщину.
Якщо й проб’є вогнем ворожа лють,
То тільки груди, груди, а не спину!

Коли прийде моя остання мить –
Віддам за вас, мої нащадки милі!..
Стебло вогню із братської візьміть
І посадіте на моїй могилі.

Олександр БОГАЧУК


.

ВІЙНА!..

/Files/images/vyna/Війна1.jpg

Фугаси, бомби і снаряди –

На сонні думи дітворі…

Які ж ненависні заряди

У ваших душах, упирі?

Упали перші оборонці…

Застави рухнули… Пости…

Протуберанцями на сонці

Вогненно вибухли мости…

І потекла, немов лавина,

Нова – заодерська – орда…

Зіткнулась людства половина

У пеклі з пекла: ворожда…

Та де ж ви, іроди, наново

На наші голови взялись?!

Невже оте іржаве слово

Пектиме нас, як і колись?

Петро ГОЦЬ


.

ОТОЧЕННЯ

Праворуч - Дон, ліворуч - обрій,

а перед нами - Котлубань.

До Сталінграда лютій кобрі

вдалося простір прорубать...

Та ось зібралась грізна рать -

і крізь жахні громи недобрі

у бій пішли полки хоробрі,

щоб окупантів покарать!..

Ішов я в першому ряду

і з вогняного автомата

строчив в окопи на ходу.

Нарешті сталася відплата:

вогнем, серцями і свинцем

міцне замкнулося кільце.

Михайло ПРОНЬКО


.

ПІДПІЛЛЯ

/Files/images/vyna/Війна2.jpgМихайло ПРОНЬКО

Де твоя база? В місті?

Чи, може, просто – з Кремлю?

Скільки вас? Двоє? Двісті?

Скажеш – живим на землю…

Думаєш, сили бракне

Нам на таких чи вміння?

Сонце для всіх поблякне!

Вирвемо – до коріння!

Ну, признавайся, хто там

Клеїв оті шпаргалки?

Буде робота ротам –

Це на вас катафалки!..

Так… Ти не хочеш – жити…

Що ж – ти своє получиш…

Прийдеться кулю вжити:

Вас – лиш нею научиш!

Петро ГОЦЬ


.

КОНЦТАБІР

/Files/images/vyna/Війна3.jpg

Ми знаємо лиш гиркання й гарчання,

Дротянки зойк і шибениць хрести,

А то ще куль звабливе деренчання

Тим, хто не може більш ярма знести.

Та куль для нас фашист таки шкодує,

Бо то легка в його понятті смерть:

Що день, що ніч – усе петлю ладує

На шиї наші, виснажені вщерть.

У нас одна надія на спасіння:

Приліт своїх – всім злам на перекір!..

А ще нам сил вливає голосіння

Дружин коханих, матерів докір:

Що не змогли орді протистояти,

Що допустили звіра в рідний дім…

Нам би ще жити, силою буяти,

Носити щастя в серці молодім!

А тут – одна у всіх у нас дорога:

Чи – раб, чи – вільна птиця на дротах…

О, як пече прийдешня Перемога,

Що – віримо! – помститься на катах!

Петро ГОЦЬ


.

КРИК ПОПЕЛУ

Жило собі поле… Жило і родило… І не снилося йому, що заключать його довкола дроти.

І там, за дротами, виросте кладовище бараків, а в небо виповзе цибатий димар і задимить людськими муками.

Майданек… Одне слово – і кількасот тисяч людських трагедій. Все тут працювало ритмічно, з педантичною точністю – від душогубки до печей. Золоті зуби ставали злитками, коси – матрацами, попіл – добривом, а людські муки – димом…

Якби можна було й дим зібрати, то і його використали б фашисти. Але дим утік в небо, щоб через чверть століття зійтися, спресуватися в одній велетенській камінній брилі і впасти біля чорного витвору страхіть – Пам’ятником Мук.

Минуть століття. Невикричані людські муки, невиплакані жалі спалених сліз будитимуть людство до пильності.

Увага!

Увага!

Говорить Майданек -

Радіостанція вкрадених доль.

Сп’явся запечений кров’ю світанок

Над мікрофонами сивих тополь…

Слухайте!

Слухайте!

Всі континенти! –

Слово барачний бере материк.

Слухайте, маршали і президенти,

ПОПЕЛУ КРИК!

ПОПЕЛУ КРИК:

«Я мозок… Я очі… Я руки…

Я вчора ще бачив і мислив,

Найтонші відточував звуки,

І найвідтоншений вислів».

«Я світла і тьми переливи

Осмислював пензлем натхненним».

«А я розмальовував ниви

Пшеницею, житом, ячменем…»

«Я клав до цеглини цеглину,

І сам виростав над землею».

«А я у вечірню годину

Засвічував людям лілею».

«А я ще не вміло й ходити,

Лиш ладоньки-тосі навчили.

Забрали мене розповитим…

Димом у небо пустили».

«Я ж навіть не встигло в долоні

Заплескати радісне тосі…

Мене в материнському лоні

Спалили у безголоссі…»

«А я виглядала провісно

Кохання тюльпанно-гаряче…

Чого ж ти так пізно, так пізно

Приніс мені квіти, юначе?...»

«Я мозок… Я очі… Я руки…

Я – частка людської реальності.

Якої ж я раси й сполуки?

Якої ж національності?...

Не видно? О ні, не видно! –

Мікроскопічно-маковий…

Диспутувати безплідно –

Попіл з усіх однаковий.

Мій голос, мій відчай розпуки

Кричить крізь глянсовані плити:

«Я попіл. Я спалені муки…

А попелу – не спопелити!»

Олександр БОГАЧУК. 1973 р.


.

«ДЕНЬ ВЕЛИКИХ ЖНИВ»

Так було названо фашистами 3 листопада 1943 року. Близько двадцяти тисяч розстріляних в’язнів – такий був кривавий ужинок.

Під фокстрот строчили автомати.

Падали у рів дитя і мати…

Хрипло чорне горло гучномовця,

І диміли чергами стволи…

Голова розстріляного сонця

Впала й покотилась між вали.

Тільки рів ще полум’ям багряним

Запікався, дихав, як вулкан…

Ніч,перебинтована туманом,

Бинтувала двадцять тисяч ран.

Довга-довга і вузька могила,

І тіла розпластані рядком…

Всі, неначе мати народила,

Не прикриті й фіговим листком.

Лиш дівочі білі груденята –

Дві лілеї, чисті і святі,

Дивляться з-під пальців, як близнята,

Не діждавши первістка в житті.

Олександр БОГАЧУК. 1974 р.


.

***

Ще звечора, того, червневого,

Радіорупор провив:

«Всі із барака четвертого –

Завтра копають рови…»

Колоною – під автоматами –

Тіні і кроки німі…

Вели на роботу з лопатами.

Вертались лопати… самі.

Олександр БОГАЧУК. 1975 р.


.

СОБАКА

(уривок)

Як везли господаря в Майданек,

Бігла за машиною собака.

Де там їй догнати?.. А на ранок –

Диво з див – шугнула до барака.

«Як і звідки?» - чудувались люди,

Чи то, може, мари-поторочі?

А вона, забігши, мов до буди,

Добродушно зазирала в очі.

Йшла неквапно, втомлено, безсило,

Ще й на шиї із ремінним клаптем.

«Тут він, тут», - у грудях стукотіло.

Зупинилась… Слухає – і раптом,

Чи почула стогони?.. Чи запах

Тих долонь, що звуться хлібодари? –

Присядки пішла на задніх лапах,

Кинувшись передніми на нари.

І хвостом радіючи, собака

Цілувала руки по-людському…

А господар біля неї плакав –

Всі шляхи відрізані додому.

А вона на безголосій мові

Пробачалась, що, на жаль, не встигла

Впитися в колеса ті гумові,

Хоч за ними довго-довго бігла…

Але раптом заскрипіли нари –

І з очей втекли собачі мари.

.

Обвела тривожну тишу зором,

Дотягнулась, вигнулась, мов арка…

А в той час міжнарним коридором

Чапала вгодована вівчарка.

Розмахнула кроки – й до собаки,

А собака теж не ликом шита…

І немов очей схрестили шпаги,

Шкіриться дуель несамовита.

Сіпнулося зморщене гарчання,

Зближувало відстань сперечання.

.

Ще єдину мить, іще півмиті –

І піде все вихором на світі.

Чорна тьма людських очей в бараці

Співчувала змореній собаці.

А господар (чим він допоможе?) –

Прикувало зраненого ложе.

Зціпив зуби і очей щілини,

Щоб її не бачити кончини.

Та неждано сталось дивовижне:

Поєдинок – тихне, тихне, нишкне.

І хвоста підкинула вівчарка,

Ніби це знайомство, а не сварка.

Підійшла, понюхала на згоду,

ВСЕ-ТАКИ ВОНИ – ОДНОГО РОДУ !

Крижаніла тиша над бараком…

Люди дивувалися собакам.

Олександр БОГАЧУК. 1975 р.


.

РЕГІТ БОЖЕВІЛЛЯ

/Files/images/vyna/Війна4.jpg

Зареготала: - Я, Вільгельме, жінка?!

Скоріше я архангел чи монах!...

Я, як і ти, Вільгельме (з рота пінка), -

Мужчина-рицар… В галіфе-штанах!..

Та й ми з тобою – ми не просто німці!..

Вільгельме, ти про це не забувай:

Ми – обрані, Вільгельме, ми – арійці!

Нам простору життєвого давай!..

- Ну от, пішла!.. Ти ж знаєш – я ціную

Твою хоробрість, Целле… Тільки… той…

Об дерево – пискляток… Я шаную

Процес людський відновлення отой…

Ти б, Целле, їх у землю, просто в яму –

Живих… Простіш: не треба палаша…

У них же теж, напевно, маєш тяму? –

Є теж, як у пискляточок, душа?..

А ти – об дерево… Ех, Целле, Целле мила!

У мене ту методу перейми:

Я – їм земельки… В рот… Щоб не ломила

Судома, як заниє під грудьми!..

А ти – об дерево… Чи в тебе сили стане?

Їх тут – он скільки, в мене ж ти - одна…

- О, мій джельтмене!.. В мене серце тане

Від співчуття… Схвильована – до дна!

І знову – регіт… Регіт? – Божевілля!!!

Сміятися, коли дитятко мре?!

Ні, вам ніхто, ніколи це свавілля

І не пробачить, й тавра не здере!

Петро ГОЦЬ


.

ПОДАРУНОК

На Різдво Христове комендант

Зав’язав пакуночок на бант.

Написав адресу у куточку –

І послав горобчику-синочку.

Потягнув сигару – і кільце

Випурхнуло сірим горобцем.

У замрії, вихиливши трунок,

Серцем і до інших подобрів.

Вирішив зробити подарунок

Табірній голодній дітворі.

Наказав сторожовій інспекції:

«Для профілактичної мети

І нерозповсюдження інфекції

У бараках чистку провести:

Тих дітей, що немічні і хворі –

Всіх переселити… в крематорій».

Олександр БОГАЧУК. 1974 р.


.

ЗВІЛЬНЕННЯ

/Files/images/vyna/Війна5.jpg

Та що там смерть, коли свободу

Уже Вкраїні ми несем!

Нема для нас такого броду,

Якого ми вже не знесем!..

От-от поставимо на Бузі

Кордону звиклого стовпи!

І знову на усій окрузі

Не буде ворога стопи!..

Повзи, повзи, мій милий друже,

Тягни снаряди й міномет!

Нам пощастити має дуже:

Поцілим ворогу в намет!..

І буде сонячного липня

Прогірклий день солодким днем…

І запалає нічка літня

Салюту звільнення вогнем.

Петро ГОЦЬ


.

"ЛІНІЯ АРПАДА"

В Карпатах високо-високо,

де лиш смереки та орли,

трудний ми наступ повели

на перевал важучим кроком.

Ревли гармати над потоком -

аж нагрівалися стволи.

Ми крізь вогонь у небо йшли

сорок четвертим грізним роком!

Ескадри, надовби, дроти,

траншеї, доти, капоніри -

усе це мусило пройти.

Чимало в той світанок сірий,

коли громами скрізь гуло,

й моїх розвідників лягло...

Михайло ПРОНЬКО


.

ОСТАННІЙ БІЙ

Останні дні, останні кроки

сліпих, розгніваних громів...

Я в бій розвідзагін повів

на Татрах урвищем глибоким.

Уже війни скінчились строки,

та скільки впало ще бійців.

Аж автомат пече в руці -

так хлопців жаль юнацькооких!

В мені кипить остання лють,

коли снаряди і гранати

останні краплі крові ллють.

І ось - кінець! Неначе вати

напхав у вуха хтось, либонь.

Лиш не замовкли залпи скронь.

Михайло ПРОНЬКО


.

ПЕРЕМОГА

/Files/images/vyna/Війна6.jpg

Через невдачі й подвиги прийшла,

Через «котли», оточення і «дуги»…

Фашистська гидь кінець у нас знайшла,

Бо проти нас – ніщо її потуги!

Та то тепер ми знаємо: ніщо!

Тоді ж – була таки шалена сила:

Ішла на Схід і, хоч би тобі що,

Все на шляху, немов траву косила…

І скільки серць замовкло назавжди!

Скільки очей світити перестало!

А скільки вдів із горя та нужди

Тоді сивіти передчасно стало!..

Та ми зуміли сил в собі знайти,

Щоб ту страшну потвору зупинити…

І от сьогодні – можем я і ти

Під сонцем Перемоги вільно жити.

Тож вміймо, друже, знати їй ціну

І так життя і волю шанувати,

Щоб світ не відав більше про війну

І більш нічия не сивіла мати!

Петро ГОЦЬ


.

ЯКБИ НЕ БУВ Я НА ВІЙНІ

/Files/images/vyna/Війна7.jpg

Петро ГОЦЬ


.

ПРИСНИЛОСЬ МАТЕРІ

Приснилось матері, що ожили солдати,

Які стоять одягнені в граніт…

Приснилось матері: іде один до хати

І раптом зупинивсь біля воріт.

Чого не йдеш? Чого стоїш, мій синку?

Чи мало настоявся край путі?..

Вже скільки літ не знаєш відпочинку!

Вже скільки літ чекаю в самоті!

.

Приснилось матері, що привела в оселю.

Він автомат поставив у куток.

І, мовчки скинувши запилену шинелю,

Узяв у руки скрипку і смичок.

Вустами струн почав розповідати,

Як він ішов додому крізь грозу.

І в тихім сні, у сні ридала мати

І витирала радості сльозу…

.

Приснилось матері, що подала сніданок,

І син присів, і сперся над столом.

Та раптом променем зашелестів світанок –

І син розтав, як роси за селом.

«Чи це мана?» - й самі побігли ноги.

«О, де мій син?!» - і впала край воріт…

А в далині, де сходяться дороги,

Стояв солдат, одягнений в граніт.

Олександр БОГАЧУК. 1964


.

ПРОБАЧ МЕНІ, БАТЬКУ

Я читаю листи фронтові пожовтілі,

Ті трикутники, мов журавлині ключі.

Через відстані літ,

Через всі заметілі

Чую батьковий голос вночі.

Ти пробач мені, батьку.

Пробач і прости,

Що не знаю твоєї могили.

Я питав журавлів, я об’їхав світи,

Задивлявся в граніт посивілий.

Я читаю листи, наче поле вогненне,

Перечитую знов, як небачені сни.

Ще мене не було,

А листи вже до мене

Вирушали від тебе з війни.

Ти пробач мені, батьку.

Пробач і прости,

Я тебе не втомлюся шукати…

Знов іду до вогню, до тієї плити,

Де лежать невідомі солдати.

Олександр БОГАЧУК. 1975 р.


.

РЕКВІЄМ

Скажи мені, мамо, чому ясени

Тривожно шумлять на світанку?

Чому так скорботно застигли вони

В холоднім ранковім серпанку?

Скажи мені, мамо, чом в зморшки твої

Навіки вкарбований смуток?

Скажи мені, рідна, чому день при дні

Ти йдеш на старий перепуток?

- Питаєш, дитино, за ті ясени,

Що висадив їх колись тато?

То серцем його промовляють вони

До мене крізь листя крилате.

Твій тато поліг на дорогах війни

І вже не вернеться до хати,

І тільки розлогі його ясени

Вмовляють чекати, чекати…

Замовкла матуся, схилила чоло,

Як ті ясени – свої віти.

О, як їй, напевне, нелегко було

В чеканні своїм посивіти!

Марія ПИШУК


.

МОГО ЖИТТЯ НЕ ОБПЕКЛО ВОГНЕМ

Мого життя не обпекло вогнем,

В зіницях не застигли димні ранки,

Не пив моєї крові чорнозем

І холод не діймав в сирих землянках.

Не пам’ятаю й повоєнних літ,

Бо не було мене тоді на світі…

Десь там, під Магдебургом, впав мій дід,

Щоб тут, на Україні, зріло жито.

Щоб хлібороб одвічний лан орав,

А сталевар варив в мартені сталі

І щоб зловісних не було заграв,

І не сивіли матері в печалі.

Так хоче світ, щоб не було війни,

Щоб мирний сон не вбили на світанку…

Щоб виростали добрими сини,

Співали б дочки ніжні колисанки.

Не пам’ятаю лиховісних літ,

Бо не було тоді мене на світі.

В землі чужинській спочиває дід,

Продовжуючись в колосі та дітях.

Марія ПИШУК


.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:

Богачук О.Т. Горно: Поезія. - К.: Дніпро, 1984. - 214 с.

Богачук О.Т. Крик попелу: Поезії. - К.: Рад. письменник, 1978. - 72 с.

Гоць П.Н. Тисячоліття: Поезії. – Луцьк: Надстир’я.1994. – 208 с.: іл..

Зорі над Стиром: Збірка віршів та прози. - Луцьк: Редакційно-видавничий відділ Волинського облуправління друку, 1991. - 190 с.: іл.

Світязь: альманах Волинської організації Спілки письменників України: вип.5. - Луцьк: Надстир'я, 1998. - 168 с.:іл.

.

/Files/images/tvarini/0_7a70e_f860b53e_XS.jpg.gif УКРАЇНСЬКІ ПОЕТИ ПРО ВІЙНУ 1939-1945 р.

.

Кiлькiсть переглядiв: 1229

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.