БІБЛІОТЕКА ОЗ "Шацький ліцей"

ЛЕГЕНДИ З ПОВІСТІ МИНУЛИХ ЛІТ

ПРО ЗАСНУВАННЯ КИЄВА

Літописна оповідь

Поляни ж жили в ті часи окремо й володарювали родами своїми... І були три брати: один на ймення Кий, а другий — Щек, а третій — Хорив, і сестра їх — Либідь. Кий сидів на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щекавицею, а Хорив — на третій горі, через що і прозвана вона Хоривицею. І збудували вони городок на честь свого старшого брата, й нарекли його Києвом. А навколо города був ліс і пуща велика, і ловили там звірів. І були ті мужі мудрими й тямущими, і називалися вони полянами, від них в Києві є поляни й до сьогодні.

Деякі ж, не знаючи, кажуть, що Кий був перевізником, бо нібито тоді біля Києва був перевіз з тієї сторони Дніпра, тому й говорили: «На перевіз на Київ». Проте коли б Кий був перевізником, то не ходив би до Царгорода. А втім, цей Кий княжив у роді своєму і ходив він до царя — не знаємо лишень до котрого, але знаємо, що великі почесті, як оповідають, віддав йому той цар, при якому він приходив. Коли ж Кий повертався, прибув на Дунай і уподобав місце, і збудував малий городок, і хотів осісти в ньому з родом своїм, та не дали йому навколишні мешканці. Отож і донині називають придунайці те городище Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ, тут і скончався. І брати його Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут померли.

* * *

Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми, — бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм своїх місцях, володіючи кожен родом своїм, — то було між них три брати: одному ім'я Кий, а другому — Щек, а третьому — Хорив і сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Борич а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив — на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок і на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом, І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони тут звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами.

Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні. Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому й казали: «На перевіз на Київ». Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда. А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо, щоправда, до якого , а тільки про те відаєм що велику честь, як ото розказують, прийняв він од того цесаря,-котрого я не знаю, як не знаю і при котрім він цесарі приходив туди.

А коли він вертався назад, то прийшов до Дунаю і вподобав місце, і поставив городок невеликий, і хотів тут сісти з родом своїм. Та не дали йому ті, що жили поблизу. Так що й донині називають дунайці городище те — Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ. Тут він і скончав живоття своє. І два брати його, Щек і Хорив і сестра їх Либідь тут скончалися.

СВЯТОСЛАВ УКЛАДАЄ МИР З ГРЕКАМИ І ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДО КИЄВА.

СМЕРТЬ СВЯТОСЛАВА

В літо 964. Коли князь Святослав виріс і змужнів, почав він збирати багато хоробрих воїнів. У походах він ходив легко, мов пардус, і багато воював. Не возив він за собою в походах ні воза, ні казанів, не варив м’яса, а тонко нарізавши конину, або звірину, або воловину, підсмажував на вогні і так їв. Не мав він і шатра, а спав, підстилаючи у голови пітник із сідлом, і такими ж були і всі його воїни. А коли князь виступав походом, то посилав у інші землі із словами: «Іду на ви».

В літо 971. Узяв місто мечем і послав до греків із словами:

— Іду на ви і хочу взяти вашу столицю...

І сказали греки:

— Ми не здужаємо вистояти проти вас. Візьми з нас данину на себе і на дружину свою, тільки скажи, скільки вас, і ми дамо на кожного.

Так говорили греки, підлещуючись до руських, як те вміли вони робити. І сказав їм Святослав:

— Нас двадцять тисяч, — і надбавив десять тисяч, бо було руських усього десять тисяч.

І виставили греки проти Святослава сто тисяч війська і не дали данини. І рушив Святослав на греків, а греки вийшли на руських. Коли ж руські побачили їх — вельми злякалися такої безлічі воїнів. І сказав тоді Святослав:

— Нам нема куди відступати; хочемо чи не хочемо — треба битися. Так не посоромимо землі Руської, а ляжемо тут кістьми, бо мертві не знають ганьби. Якщо ж побіжимо — сором нам буде. Тож не побіжимо, а станемо твердо, а я піду попереду вас. Якщо моя голова ляже, то про свої потурбуйтеся самі.

І відповіли воїни:

— Де твоя голова ляже, там і свої голови складемо.

І вийшли полками руські, і була січа велика, і переміг Святослав, і побігли греки.

Тоді пішов Святослав до столиці, воюючи і розбиваючи міста, які стоять і донині безлюдні... Дійшов Святослав до Царгорода. І дали йому данину. Він же взяв і на убитих, кажучи: «Візьме за убитого його рід».

І повернувся Святослав на Дунай у Переяславець з великими дарами і великою славою.

В літо 972, коли настала весна, поплив Святослав через пороги. І напав на нього Куря, князь печенізький. Убили Святослава, узяли його і зробили чашу із черепа, обкувавши його, і пили з черепа печеніги.

ВОЛОДИМИР ВИБИРАЄ ВІРУ

В літо 987 скликав Володимир бояр своїх старців городських і сказав їм:

— Ось приходили до мене бояри з Волги, кажучи: «Прийми наш закон». Потім приходили німці і хвалили свій закон. За ними прийшли євреї. Після всіх прийшли греки, ганьблячи всі закони, а свій вихваляючи. Мудро вони говорили, чудно їх слухати. Якщо хто, кажуть греки, перейде в їхню віру, то померши, знову воскресне; якщо ж буде в іншій вірі, то на тому світі горіти йому в огні. Що ви на це скажете, що порадите?

І відповіли йому бояри і старці:

— Знай, князю, що свого ніхто не гудить, а хвалить. Якщо хочеш по- справжньому довідатися, то пошли своїх мужів, хай вони подивляться і розпитають, у кого яка віра...

Пішли київські посли до болгар на Волгу, до німців і до греків...

Скликав Володимир бояр своїх...Вони ж сказали:

— Прийшли ми в грецьку землю. І повели нас на святкову службу: запалили кадила і влаштували церковні співи і хори. Ми в подиві стояли і не знали, де ми, — на небі чи на землі, бо нема на землі такого видовища і пишноти такої, і не знаємо, як розповісти вам про те. Знаємо тільки, що служба в них краща, ніж у всіх інших землях. Не можемо забути ми красоти тої, бо кожна людина, раз скуштувавши солодкого, не візьме потім гіркого. Так і ми.

Озвались бояри:

— Якби поганий був закон грецький, то не перейняла б його твоя баба Ольга, а вона була мудріша з усіх людей.

РОЗГРОМ ЯРОСЛАВОМ ПЕЧЕНІГІВ.

ПОЧАТОК ВЕЛИКОГО БУДІВНИЦТВА В КИЄВІ.

ПОХВАЛА КНИГАМ

В літо 1036. Коли Ярослав перебував у Новгороді, прийшла до нього звістка, ідо печеніги взяли в облогу Київ. Ярослав же зібрав багато воїнів.., прийшов до Києва і прорвався у місто своє. А було печенігів безліч. Ярослав виступив із Києва, приготувався до бою: варягів поставив посередині, а на правому крилі — киян, а на лівому крилі — новгородців.

І став перед містом. Печеніги пішли на приступ і зчепилися на тій горі, де стоїть зараз собор Святої Софії: було тут поле чисте тоді. І почалась жорстока січа, ледве до вечора здолав лютих ворогів Ярослав. І кинулись печеніги на всі боки тікати, і не знали, куди бігти...

В літо 1037. Заклав Ярослав місто велике, біля того міста Золоті Ворота. Заклав і церкву Святої Софії, потім церкву на Золотих воротах, а потім монастир святого Георгія і святої Ірини. І стала при ньому віра християнська плодитися і поширюватися, і ченці-чорноризці помножуватися, монастирі й храми будуватися і возвеличуватися.

Любив Ярослав книги, читав їх часто і вдень, і вночі. І зібрав скорописців багато, і перекладали вони з грецького на слов’янське письмо. Написали вони книг велику силу, ними повчаються віруючі люди і тішаться плодами глибокої мудрості. Начебто один зорав землю, а другий засіяв, а інші жнуть і споживають багату поживу, — так і тут: батько всього цього Володимир, він землю зорав і розпушив її, тобто просвітив християнством. А син же його Ярослав засіяв книжними словами, а ми тепер пожинаємо, приємлемо серцем книжну науку.

Велика-бо користь від навчання книжного. Книги — мов ріки, які напоюють собою увесь світ; це джерело мудрості, в книгах — бездонна глибина; ми ними втішаємося в печалі, вони — узда для тіла й душі. В книгах — світило мудрості...