.

До пропонованої книги увійшли казки самобутнього етнографічного регіону України - Волині, записані наприкінці 70-х років XX століття та на початку XXI століття.

Три древні зразки усної народної творчості "Як пан гавкав на старого пнє", "Як Микола був коровою" та "Сонце, Мороз і Вітер" були записані відомим українським збирачем фольклору Миколою Зінчуком із вуст шачанки Лукії Мартинівни Терети.

Разом із ними до видання "Казки Волині", яке є двадцять шостою книгою унікальної 40-томної серії українських народних казок, ввійшли народні творіння Шаччини:
"Чому людина не знає, доки житиме" (записано від Домки Микитівни Пех, с. Пехи),
"Казка про діда і вороного коня" (записано від Галини Павлівни Данилюк, с.Вілиця),
"Редька" (записано від Єви Кирилівни Прядун, с. Хомичі),
"Пан Коцький" (записано від Любові Іванівни Кусько, с. Самійличі).
"Дурнувата пані" (записано від Положевець Оксани Іванівни, с. Самійличі).

Збиранню, упорядкуванню та літературній обробці всіх казок багатотомника Микола Зінчук присвятив понад 30 років. Упродовж цього часу вдалося записати понад 4 тисячі казок. Автор прагнув максимально наблизити мову казок до літературної. Щоправда, найхарактерніші діалектизми та синтаксичні конструкції збережено і розтлумачено у словничку наприкінці тому.

.

ЗРАЗОК ДІАЛЕКТУ

ув у селі пан. Єдного чєсу він сказав бідному силянинови:
- Ти чоловік розумний. Я це здаля чую.
- У нашому крайови вси мужикє вумни.
- А пане́?
- На таке показує, що кожний пан ударений з-за вугла мишком по голові, - отказав силянен.
Пан подумав і опєть спитав:
- А я розумний?
- Хто вас знає, пане. Треба придиветисє й прислухатисє. Аж потому можна би сказати, що ви за їден.
- Ну шо ж, тоді сядаймо на виз і помандруїмо по сві́ти. А те придивлєйсє.
- Най буде, - мовив силянен.
Сіли воне на виз і рушили в дорогу. Де тилько ни бували! А якось заїхали в ліс. Темно, хоть око веколи! Силянен бістро назбирав ломаччя, розпалив вогонь. Сіли, вечерають. А коле повечерали, биднєк хутко схопевся на ноги і шульк у солому, що була на вози. Тилько ноги стирчєть. Пан пудийшов до його й питаїться:
- Що то сталосє, чоловіче?
- Тс-с-с... Онде видмідь у корчєх. Ой, якби в нас був хоч оден пес, - каже силянен.
- А то почому? - спитав пан.
- Видмиді́ бояться собочого гавкання. Чого ж ве, пане, ни взяле з собою пса? Можите загєнути низашо́ у видмедячих лапах.
Пан тилько чуть сопів. А потом порадив:
- Те, чоловіче, сам загавкай.
- Я нимо́жу, пане. У мене голосу нима. Треба голосу тоненького, такого, як у вас.
Пан трохи подумав і попробував:
- Гав-гав-гав! - не вмовкав панесько.
Силянен заснув, а панесько гавкав і так захреп, шо вже шавкотів.
Коле встало соничко, биднєк прокєнувся й питає:
- Чого то ви шавкаїте?
- Та я захреп, бо-м на видмедя гавкав.
- На которого?
- На того, що в корчєх.
- Ходіте та й подевимось на вашого видмедя.
Зайшли у корче, а там старий пнесько. Пан обийшов пнє і спирисердя плюнув.
- Ну шо маю казати про вас? - риготав силянен.
А панесько ударив коней батогом, і за його возом тико закурилося. А биднєк риготав.

,

ив собі їден нетягя, звали його Миколою. Мав він тільки стару хатину, а в тій хатині повно дітей.
Одного разу пішов Микола з жінкою в ліс. Він по голляки, а жінка - по гриби. Коли багач, у якого Микола мало не задарма цілий рік служив, веде з ярмарку корову. Жінка Миколи залипотіла:
- Коли б нам таку корову. Було б дітям молоко.
- Цить, жінко, - одказує Микола. - Багач мені винен, то й корова буде наша.
Зоставив він жінку в корчах, а сам пішов на дорогу. Тихенько підступив до корови, зняв з рогів ретязь і засилив собі на шию. Корова пішла в ліс пастися, а Микола іде пішком за багачем.
Зраділа жінка, бо зрозуміла, що муж надумав. Взяла корову та й повела додому. А багач ішов і не оглядався, а Микола йшов на ретязі за ним. Не знати, чи довго йшов би він ще отак, аж встрітив знайомого купця.
- Гей, сусіде! - крикнув той ще здалеку. - Що ти дав за цього вола?
Багач і тепер не оглянувся, тилько сердито бовкнув:
- Коли й досі не відаєш, де віл, а де корова, то хоч помовчи.
- Яка то корова? То віл, - реготав купець. - Як не віриш, сам подивись.
Багач обернувся, глянув і за голову схопився.
- Дідько таке бачив! Купив добру корову, а таке сталося.
Купець засміявся та й пішов собі, а багач стояв серед дороги й не знав, що робити.
- Звідки ти тут узявся? - питає він Миколу.
- Я й сам не відаю, - одказує той. - Не відаю, коли ти й купив мене коровою.
Багач не може отямитись.
- Як же ти став коровою?
- Не відаю, - Микола знов. - Не відаю, коли ти й купив мене коровою. То, мабуть, мене прокляла вдова. Колись я був багатий і скупий. Служила в мене вдова мало не даром цілісінький рік. Я їй заробленого не заплатив, от вона мене й закляла. Сказала: "Миколо, бодай ти коровою став та й був нею, аж поки не оддаси хоч молоком те, що я в тебе заробила".
Багач те вислухав і вилаявся.
- Послав тебе дідько на мою голову й гроші забрав. Іди собі та не роби з мене сміху.
- Що ти кажеш?! - вилупився на нього Микола. - Це тобі так легко не обійдеться. Хто ж таке чув, щоб невинному чоловікови налигач на шию засиляти? Мусиш на суді отвічати.
Бачить багатий, що біда буде. І заплатив Миколі гроші, аби тільки мовчав. І прийшов Микола додому з повними кишенями, а жінка вже встигла корову подоїти і молока дітям наливає.
Через якийсь час корова отелилася і викормив Микола другу. А стару рішив продати. Ідуть вони з жінкою на торг і корову ведуть. Тільки прийшли, а їх обступили з усіх боків купці, бо кращої корови їм того дня не траплялося. Жінка торгується, а Микола роздивляється кругом себе. Коли бачить, іде оглядати корову її колишній хазяїн. Сказав про це Микола жінці і тихо шугнув убік. А багач оглянув корову та й зашепотів їй на вухо:
- Що, Миколо, продають тебе? Так тобі й треба. Та я не такий дурний, щоб тебе купити.
І пішов геть.
А Микола з жінкою продали корову і повернулися додому, радіючи, що насміялися з багача.

.

шли Сонце, Мороз і Вітер битим шляхом усі три і стрічають мужика. Подивився він на них та й говорить:
- Доброго здоровля!
- Кому з нас, чоловіче, ти доброго здоровля побажав?
А той питається:
- А ви хто такі будете?
Їден сказав:
- Я - Сонце.
Другий:
- Я Мороз.
А третій:
- А я Вітер.
- Ну то я Вітрови сказав.
От Сонце заговорило:
- Я тебе в жнива спалю.
А Вітер:
- Не бійся, я повію холодом і буду тебе студити.
Мороз нахваляється, що він мужика заморозить. А Вітер каже:
- Як ти, Морозе, будеш морозити, то я не повійну. От він і не замерзне.

***********************

Григорій Аркушин. «Всього на світи хватає…» (фольклор, звичаї та обряди Західного Полісся у діалектологічних записах): [вибране]. – Луцьк, 2015. – С. 185-186

Казка оригінальною говіркою казкарки Є. П. Стоянович 1928 року народження із села Пульмо Шацького району

у був колись охотнік. Любив охоту, ходив на ухоту. В його було два собакі, вони все з ним ходили. От одного разу ходили-ходили по лісі – ничого ни вполювали. І він рішив ночувати в лісі.

Ну й він ішов лісом, побачив, що висить гадюґа, почипляная до голєкі. І він… і вона… Пид ним… Пид нею горить костьол. Вона люцьким голосом говорить : «Хто мене вратує, то я в великій пригоді стану». От вин взєв єї вратував. І вона каже: «Шо тобі зробети? Я тобі зроблю так, шо ти знати усі-і мови, шо собака говорить, шо курка, шо пташка». І вин согласився. «Тилько ни кажи жинци, бо як ти роскажиш жинци, або ше кому, то ти вмреш». От вин так і ришився.

Остався на нич. А собаци говорать : «Шо ж ме будемо удвох тут с хазяїном? Треба одному дудом іте». От оден пішов додому. Приходить дудому, хазяйка на його налаяла, кочиргою затяла: «Чого ти хазяїна кєнув, а пришов?». Він заходить рано дудому. Е, пришли ноччю ше злодії туда до їх. Він там налайав, хазяйка почула, вони їх прогнали.

Заходить рано до хазяїна, і говорить обидва: «Як тиби вдома було? Мині, - каже, - погано: хазяйка вечеряти ни дала, були злодії. ну я їх трошки про-о-олаяв. Хазяйка почула, мі їх прогнали. А тобі?» - А мині добре було, - каже. – Ми с хазяїном повичерали та й спали, нас нихто не тривожив».

От приходить хазяїн дудому і пітає жинкі: «А шо там злодії? Ничого ни вкрали?» Вона каже: «Нє. А як ти знаїш? Ну-у-у він їй ни каже. Вона такі його докорала до тих пор, покі вин сказав їй: «Я ни можу тобі сказати, бо я вмру. А жинка каже: «Вмирай, а скажи». Ну й вин рішив розказати вже їй. Каже: «Принось мині водежу, я вберуся, помиюся. І шоб ти мене потом ни тривожила». Вона йому все повносила вже.

А до хати понаходили куре, і півінь прийшов, (тихіше) пєтух. Одну ґльоґнув, другу дзюбаком: «Ану надвір! Чого поприходили? Мене вас є дванадцять, йа вам всім порядок даю, я ни такий дурний, як мій хазяїн, шо їдну має і чирис ту вмірає».

От хазяїн ришив тоже встати і та й ни вмирати, і жинци ничого ни казати.

.

ЗРАЗОК ДІАЛЕКТУ

Казка записана оригінальною мовою від народженої 1926 року мешканки села Мельники Шацького району Г. Забродоцької.

Тут не лише цікаві словечки, а й пізнавальна, легендарна оповідь звідки перший лелека на землі узявся!

ог дав, е, Йванови збанка із жабами. Каже:

- На! Одниси туди й туди, тилько ни заглєдай.

А вин…ой шось…шо я ни знаю, що. Ну взяв открив.
Тиї жаби повискакувалися. А вин каже… А вин каже:

- А чого ж ти заглєдав?

– Я, – каже, – думаю, шоп подивлюся, а вони повискакували.

– То типер, – каже, – будиш до суду Божого їх ходити й збирати.

Ото вин так… То навить його звуть бусьол іванко.
Ото вин тим іванко, шо вин іс того [з чоловіка].