ОТРУЙНА ІРЖА БРУДНОСЛІВ'Я

Українці - стародавній народ, а мова їхня досконаліша, ніж персидська, китайська, монгольська і всілякі інші...
Хоч і соромно писати безглузді слова, але мандрівникові це конче потрібно. Треба навіть знати, як вони лаються, щоб остерігатися цього, бо сказано:"Я впізнав зло не задля самого зла, а щоб остерігатися від нього". Наприклад: свиня, щезни, собако, чорт, дідько.

Ельвія ЧЕЛЕБІ, турецький мандрівник, 1657 р.

.

... Далі пішов я на Київ, на Вінницю, Дніпропетровськ і Черкаси, Донецьк , Маріуполь, Луганськ, Сімферополь і Харків,
Суми і Умань, і Миколаїв. Усі.
Всі здивувались вони моїй мові звичайній
І відповіли ганебним шинкарським наріччям
Чи то з російської, чи з української мови огризком,
Сором ударив мене над Дніпром про минуле мойого народу.
Вчила печаль мене мову мою українську любити,
Вчила любити тебе, Україно, майбутність твою шанувати,
Хто дозволив невігласам душі книгу часу псувати?!
Хто дозволив, батьки, розмовляти з дітьми таким словом?
Ти, Україно, не покритка. Ти не вдова, Україно,
Чистої крові земля твоя, небо, сини твої, дочки,
Чистої крові культура твоя і твоя бездоганність,
Чистою мовою ти колискову співатимеш дітям.

Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ, 1968 р.

.

Двоє мандрівників, турок і українець, у різні віки пишуть про мову нашого народу. Пишуть про зло бруднослів’я і суржикомовності, аж ніяк не заперечуючи слів ще одного мандрівника Україною — француза П’єра Шевальє, котрий у книзі «Історія війни козаків проти Польщі» зауважив, що мова козаків «дуже ніжна і сповнена пестливих виразів та незвичайно витончених зворотів». Куди ж поділися вони, ці витончені звороти, якщо із вуст багатьох людей ми чуємо нині щось зовсім протилежне — або примітивну, дрібну мовну січку на зразок «тіпа», «карочє», або брудну лайку, від якої в нормальної людини, як кажуть, в’януть вуха? Та нікуди. Багатющий, воістину національний скарб рідної мови відкрито лежить і виграє всіма барвами перед нами — у підручниках, літературних творах і, звичайно ж, у словниках. Дивлюсь лише на власну бібліотечну полицю і перелічую: СУМ (словник української мови в 11-ти томах), Шевченківський, енциклопедичний, етимологічний, фразеологічний, філософський, українсько-російський і російсько-український, морфемний, кореневий гніздовий, іншомовних слів, юридичний, українських ідіом, українських рим, словник-довідник літературної вимови і наголосу, літературних термінів, лінгвістичних термінів, власних імен людей. Ні-ні, я далекий від думки, що кожен з нас повинен носити з собою, мов цитатники, словники і скрізь, навіть у побуті, розмовляти лише літературною мовою. Просторіччя використовується як стилістичний засіб для надання мові певного забарвлення і в художніх творах. Але звідки, з яких стаєнь ринув на нас потік бруднослів’я, кримінальної фені («фігня», «дурня», «жерти», «хавати», «відкинути копита», «до лампочки», «по барабану» і т.д. і т.п.)? Не кажу вже про ті слова, які не піддаються відтворенню на папері. Це вже не суржик, якому нещодавно в Києві своєрідний громадський суд виніс «вирок» — «розстріляти». Це мутанти, вислови-монстри, що поступово окуповують мовну територію і залазять щупальцями в людські душі.
Заслужений учитель України Петро Щербань вважає, що нинішнє телебачення з його «прихватизованими» каналами і переважно чужим, неукраїнським мистецтвом, де анекдотичний гумор цілить переважно нижче пояса людини, — засіб розбещення, деморалізації, дебілізації і денаціоналізації сучасної молоді. І це відбувається в країні, де колись навіть слова «чорт» і «дідько» вимовлялися з острахом і після цього треба було обов’язково перехреститись. Ті, хто з грошових лантухів оплачують телеоглумлення українців, мабуть, не просто так своєрідно розуміють свободу слова, а ще й свідомо чи не свідомо сприяють завоюванню нашого інформаційного простору, в тому числі й гидким російським матюком, принесеним в Україну більшовиками.

Кожна людина від роду має право вибору — молитися до Бога чи до сатани. Бо ж не чим іншим, як молитвою до нечистого, вважаються нецензурщина і матюк. Не тільки росіяни, а переважно українці заполонили наш книжковий ринок російськомовним кримінальним, густо «здобреним» непристойностями чтивом. І поки Дума в Москві думає — легалізувати матюка чи ні, неофіційно він уже легалізований. В київському універмазі «Україна» будь-хто може придбати такі «шедеври» нецензурного письма, як «Русский мат», «Озорные стихи», «Я — вор», «Москва бандитская». Заради правди треба сказати, що непристойним словом грішать і деякі українські автори, орієнтуючись, вочевидь, на так званого масового читача.

А пам’ятаєте частково публіковане розшифрування плівок скандальної «касетної справи»? Там стільки крапок замість непридатних для друку слів-«зв’язок», що дехто подумав: не може ж так грубо лаятися найвища посадова особа держави. А, може, якраз саме це підтверджує справжність касетних плівок? До речі, мало хто з громадськості в цьому сумнівається. Адже всім відома загальна мовна культура тієї особи, що бовкнула на всю Україну казна-що: національна ідея, мовляв, не спрацювала. І не спрацює, якщо не утверджувати її, не мати в собі, натомість дозволяти роз’їдати душу отруйній іржі бруднослів’я.

Спробуйте, дорогі краяни, пройти центральними вулицями Луцька і не набратися гною, що розкидають довкола себе гучнослівні деякі громадяни. Навіть у тролейбуси дехто цей бруд заносить. І що найбільш прикро: як правило, більшість пасажирів сором’язливо мовчить. Час від часу чи то на вулиці, чи в транспорті я не втримуюсь від зауваження на адресу вільних від сорому авторів нецензурщини: «Що ви, хлопці (пане-добродію), собі дозволяєте? Лайка в громадських місцях заборонена». Наражаючись відтак на грубощі або чуючи у відповідь вибачення (по всякому буває), іноді собі думаю: чого лишень я сам повинен захищатися на рідній землі, у своєму місті від зла лихослів’я? Чому не захищає мене його Величність Закон?

Мабуть, багато хто навіть не відає, що відповідне законодавство існує. Отож, зло насамперед повинно каратися. У «Кодексі України про адміністративні правопорушення» (стаття 173) записано: «Дрібне хуліганство, лайка в громадських місцях... тягне за собою накладання штрафу від трьох до семи неоподаткованих мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти процентів заробітку, а в разі, якщо за обставинами справи, з урахуванням особи порушника, застосування цих заходів буде визнано недостатнім, — адміністративний арешт на строк до п’ятнадцяти діб». Хотів би помилитися, але чомусь упевнений, що від часу дії цього Кодексу в нашому місті стосовно лайки його правоохоронці не застосовували.

І виходить так, буцімто «смердючківський» суржик, «Язык блатных. Язык мафиози» (є такий двотомник), вуличний привселюдний матюк — прояви «демократизації». А це ж гори тих самих отруйних смітників, які забруднюють наше довкілля, антисанітарія, що її держава й суспільство зобов’язані поставити поза законом.

Василь Гей, волинський письменник// Волинь-нова, 2006, 17 серпня

.

/Files/images/karikaturi/лихослів’я3.jpg

.

Мова для нас, українців, — це не тільки засіб спілкування. За сучасних обставин вона щось значно більше! Для нас мова — це й пам’ять, і честь, і гідність, для народу нашого мова — це саме життя.

Олесь ГОНЧАР

.

ВІД МИСТЕЦТВА — ДО ЛИХОСЛІВ'Я?


Як же бурхливо й радісно запульсувала, заграла кров нашої національної гідності в новонародженій Україні! Остуджувана сибірами, соловками, голодоморами, незліченними імперськими заборонами української мови нашу національну гідність у 90-х роках ХХ століття освітила надія: прорости нарешті на своєму полі щедрим жнивом добра й достатку, зацвісти у рідному слові, на ниві рідної культури, добірним зерном засіяної мудрими її ратаями:

Чую голос крила, чую подих діброви —
Білий проліски лоскіт весну розбудив.
Чую в світі я голос праотчої мови
І тепло її, що розбиває льоди.
В мові — кров мого роду,
вампіром неситим
У захланні не виссана ще до кінця.
В мові — голос діброви, зігрітої цвітом,
І до неба піднесена пісня співця.

Наша надія ще не вмерла. Так, як ще не вмерла Україна. Але слова гімну вже “підправлені”, пісенну територію “незалежної держави” окуповує естрада сусідньої, українське веселе слово на привселюдді витіснене примітивними анекдотами і “приколами” задорнових, сердючок і “джентльменів” , “українська ліга” веселих і кмітливих блазнює перед людьми, послуговуючись російською мовою. І все це називається Україною?— запитує нас Ліна Костенко. Так,

Все називається Україною —
універмаг, ресторан, фабрика,
хліб український,
телебачення теж українське.
На горілчаній етикетці
експортний гетьман з булавою.
І тільки мова чужа у власному домі.
У шовінізму кігті підсвідомі.
Сім’я вже ж вольна і нова.
Та тільки мати ледь жива.
Вона була б умерла вже не раз,
та все питає і на смертнім ложі,—
а де ж те слово, що його Тарас
коло людей поставив на сторожі?!

А й справді, де воно? Лишень у школі? У книзі, яку вже для декого з юного покоління заміняє холодний квадрат комп’ютерного екрана?

Вчи дитину не штурханцями, а хорошими слівцями,— говорить народна мудрість. Вчимо. Навчаємо в школі, проводимо конкурси. А з дитячих вуст на вулиці все частіше летить брудне, слиняве лушпиння лихослів’я. Не знаю, чи зупиняє хтось вуличних “крутословів”, аби зауважити їхню антигромадську і протизаконну поведінку. Я чинив так не раз. І наражався то на подив, то на обурення або й на агресивність.

На вулиці Лесі Українки в Луцьку не так і давно ще жила-була книгарня “Мистецтво”. Та невдовзі виявилось, що в ринкову ситуацію вона не вписується і стала невгодною-невигідною. Відтак приміщення, де жило слово, передали цукерочній “Буковинці”. Мабуть, не дуже збагатила міську скарбницю й вона, бо згодом сюди вселився одежний “Фасончик-піжончик”. Здавалося б, дженджика-піжончика (за словником, це пишно одягнений, пустий, легковажний чоловік) ринкова стихія визнає за свояка. Та ба. І він “не вписався”. Нині тут — “комп’ютерні ігри”. Стоїть на порозі гурт задимлених юнаків і жваво щось обговорює. На вулицю сиплеться нецензурна вульгарщина. Моє зауваження зупиняє дебати цього “дискусійного клубу” й воднораз викликає подив-запитання: “А що вам від нас потрібно, дядьку? Хто ви такий, щоб нам указувати?”.

І справді: хто я такий для цих молодиків, яких, можливо, ще ніхто жодного разу не зупинив на вулиці, аби сказати про порушення ними не лише загальноприйнятих моральних норм, але й Закону. Я для них просто перехожий, котрий ні з сього, ні з того взявся їм “читати мораль”. А якби на моєму місці був “вартовий порядку” і, взявши під козирок, зачитав їм статтю 113 з глави 14 Цивільного кодексу “Адміністративні правопорушення, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку”? О, тоді б у юних “крутословів” запитань на кшталт: “А що таке? Що вам треба?” не виникало б. Бо ж у згаданій статті сказано чітко й незаперечно: “Дрібне хуліганство, лайка в громадських місцях, образливе чіпляння до громадян та інші подібні дії, що порушують громадський порядок і спокій громадян,— тягне за собою накладання штрафу від трьох до семи неоподаткованих мінімумів громадян або виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти процентів заробітку, а в разі, якщо за обставинами справи, з урахуванням особи порушника, застосування цих заходів буде визнано недостатнім,— адміністративний арешт на строк до п’ятнадцяти діб”.

Нині можна з певністю сказати, що застосування бодай штрафних санкцій щодо порушників громадського порядку суттєво поповнило б місцеві бюджети. А чи є в нашій області хоча б один приклад покарання за лихослів’я? Сумніваюсь. Бо хіба може карати за нього той, хто лихословить сам? Із матюків, цієї молитви до сатани, кажуть, виріс більшовизм. А ми ще не звільнилися від більшовизму. Економічна, мовно-пісенна, релігійна прив’язаність до московщини руйнує і знищує українські національні традиції в царині моралі, перетворює нашу незалежність у голу декларацію.

Основи морального кодексу для молоді заклав ще київський князь Володимир Мономах (1053—1125 р.р.), який у своєму повчанні дітям заповідав: «При старших годиться мовчати, премудрих слухати, старшим підкорятися, з рівними і молодими мати згоду. І бесіду вести без лукавства, щонайбільше розумом вбирати, не лютувати словом, не ганьбити нікого в розмові, не сміятися багато, очі тримати донизу, а душу вгору».

Те, що «лютування» гидким словом не властиве українцям, засвідчив російський письменник М. Горький в оповіданні «Ярмарок в Говтві». «Тут ви не почуєте великоросійського тикання. Не почуєте великоросійського мата, від якого душу верне і очі лізуть на лоба. Російські матюки замінює іскрометний гумор, що щедро прикрашає українську мову».

Чи настала пора захищати українське довкілля від мовного сміття? Чи є потреба лікувати суспільство від вірусу, прищепленого нам окупантом? Запитання риторичні. Але поради й заклики підвищувати загальну культуру залишаться порожнім звуком, якщо суспільство не реагуватиме на хворобу, не поставить мовну антисанітарію поза законом.

Василь ГЕЙ, волинський письменник//Волинь-нова, 2004, 30 вересня

ДОДАТКОВО:

СЛОВА, ЩО ВБИВАЮТЬ

ЯК ПЕРЕСТАТИ ОБРАЖАТИ ЛЮДЕЙ

Кiлькiсть переглядiв: 576

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.